Короп по-чорнобильськи - Наталія Михайлівна Лапікура

А Менахем Нахум їм раптом у відповідь:

- Не буду я нічого просити. Бо ви в Бога не вірите.

- Як так?

- Бо якби ви справді вірили в чудо Боже, то прийшли б до мене з парасольками.

«Для того, щоб дізнатися, що робиться у тебе вдома, найкраще від’їхати від того дому якомога далі».

(Тонке єврейське спостереження, зафіксоване Г. Сафріним)

Взагалі - поїзд тихо їхав не обов’язково на Бердичів. Скажімо, був такий, улюблений в єврейських оповістках маршрут «Київ-Одеса». Або ж Варшава, чи мало кому сьогодні відома станція Волочиськ, котра у Тернопільській області. А до Першої Світової війни Волочиськ був тим, чим для пасажирів радянської доби є станція Чоп. Пригадайте безсмертний жарт всіх від’їжджаючих та проїжджаючих: «Не кажи «гоп», доки не переїхав Чоп».

Тема зустрічей та розмов у поїздах - це та нива, з якої можна збирати багатий урожай.

Для бердичівських євреїв дістатися без перешкод до Варшави чи Одеси і навіть Києва наприкінці ХІХ століття було проблемою. Річ у тім, що їхнє славне місто опинилось осторонь тодішніх залізничних магістралей. Щоправда, ходили диліжанси, але то транспорт виключно для антисемітів. По-перше, тухес відіб’єш, доки доїдеш до того хоча б Житомира. По-друге, пилюки наковтаєшся і будеш уже по прибутті зовсім на чорта схожий. А головне - хіба у тій чортопхайці на колесах, котра диліжанс, можна нормально поговорити? Одразу язика прикусиш., ще й обіб’єш кісточки пальців об низенький дашок купе диліжансу. А навіщо нормальний єврей взагалі вибирається в мандри? Не тільки щоб уладнати справи, а й досхочу наговоритися дорогою.

Бердичівські євреї цю проблему вирішили кардинально - протягли залізничну гілку спочатку до Житомира - на Варшаву, а згодом до Козятина, вузлової станції на лінії “Санкт-Петербург-Петербург-Москва-Київ-Одеса”. Про підприємливість бердичівських євреїв трохи далі, а зараз - про поїзд, що тихо їхав на Бердичів, з Бердичева і через Бердичів.

Так от, поїзд тихо їхав на Бердичів. І в Козятині в одне купе сідають двоє євреїв із Плискова. Тільки один - місцевий крамар - вже пару тижнів мотається по губернії в пошуках потрібного товару, а другий тільки-но вибрався в мандри.

- О, сусіде, сто років вас не бачив! Як справи?

- Хвалити Бога… Слухайте, добре, що я вас зустрів. Розказуйте, що нового в Плискові.

- Нового? Нічого нового.

- Як то - нічого? Щоб за два тижні нічого не трапилося?

- А у нас хіба що може трапитися? Ну, песика переїхали - на греблі.

- О, бачите, сусіде, песика все ж таки переїхали. А хто, що? Якийсь мужик? Чи наш балагула? Або молодий пан Тишкевич на своєму самашедшому велосипеді?

- Та ні, погребищанські пожежні.

- Ой-йой-йой! Що ви кажете? І де ж це так сильно горіло, що аж із Погребищ прискакали?

- Та не так щоб сильно, просто на горі, коло земської лікарні. То воно, ясне діло, далеко видно було.

- Чекайте-чекайте, там же коло лікарні мій тесть живе.

- Ну так власне - хата вашого тестя і пішла з димом. Вщент згоріла, разом із майном.

- Який жах! І що сталося? Хтось підпалив?

- Заспокойтеся, сусіде, ніхто його не підпалював. Просто, коли ваш тесть, хай йому земля буде пухом, помер, то, як завжди, запалили свічки біля труни. І в отому рейваху не помітили, як випадково фіранку підпалили. Ну, а за нею вже і вся хата…

- Ґвалт! Спаси і помилуй! Тесть помер? Та коли я їхав, він був здоровий, як бугай.

- Будеш тут здоровим, коли твоя єдина донька тікає з офіцером.

- З яким офіцером, про що ви?

- А з тим поручиком, з котрим вона потай від вас уже два роки живе. А це от зібралася і втекла.

- Ну то й що, що з поручиком? Теж мені, новина! Я вже два роки знаю, що вона з ним живе.

- От і я вам кажу, що в Плискові нічого для вас нового, а ви вчепилися: розказуйте та розказуйте…

В’їдливий читач одразу зауважить, що сюжет вищенаведеної оповістки перегукується з текстом популярної колись пісеньки з репертуару Леоніда Утьосова. Так що ж ви хочете - з одеського дяді Льоді такий же Утьосов, як із Мишка Япончика Тарас Бульба! Як уже шукати для народного артиста СРСР точного визначення, так його дав ще один наш земляк, письменник Ісаак Бабель: «Єврей, схожий на матроса». І ви б так сказали, якби побачили, як він виходить на сцену в тільнику, кльоші і безкозирці і співає: «Раскинулось море широко…». То де ж, скажіть, було йому шукати джерела натхнення, як не серед власного народу?

Ну, про дядю Льодю трохи згодом, а зараз - поїзд тихо їхав таки на Одесу.

У Києві до поїзда в одне купе сідають молодий, жвавий єврей і поважаний літній юдей, жилетку якого прикрашає товстелезний золотий ланцюг дорогого хронометра.

Не встигає поїзд проминути Боярку, як молодому єврею засвербіло поспілкуватися. Він посовався-посовався і швиденько віднайшов привід зав’язати розмову.

- Я, звичайно, перепрошую, але чи не будете ви так люб’язні і не відмовите мені сказати, котра година?

Поважаний іудей посилає молодого триповерховим російським матом, що у євреїв вважалося особливою формою образи. Бідолаха підскакує і кричить:

- За що? Я ж тільки