Трохи пітьми - Любомир Андрійович Дереш

V.: Ти би міг підійти до неї і подивитися, як вона зблизька виглядає?

?.: Зараз. Вечір… точніше, вже ніч, горить купальське вогнище, п'ять метрів заввишки. Всі збуджені, грає музика… (до каменя Лорни) Лорна, можна, я сяду біля тебе? – Звісно, сідай. – Лорна дивиться на мене знизу догори, і ми обидвоє знаємо, що це означає для людей, в чиїх душах живуть тварини. Це означає, що я – старший у зграї. Все, Лорна більше не може виставляти проти мене свої щити. Вона усміхається мені, підсувається до Йостека, і я сідаю поруч з нею, лицем до вогню. Ми мовчимо і дивимось гуртом у вогнище.

Що ж, зараз я можу підбити перші підсумки моєї участі на фесті, і вони мене не радують. Настільки не радують, що з того горя я закурюю папіросу, вже надцяту за нині…

Що, і собі хочеш, гівно мале? Таке мале, без цицьок, а вже курить. На, на, бери, я не скупий. Я ще й посміхнутися тобі можу. Хоча насправді я хотів би, щоб зараз мій вигляд говорив про те, як мені на вас усіх насрати. Я знаю, ви зараз зирите на мене, що це за обкурок, думаєте ви, якого хріна робить тут цей урод? Ви всі обговорюєте, як я жадібно припалюю цигарку, як легко я піддаюся цій поганій звичці, як ламається моя воля перед спокусою закурити…

Насправді на мене зараз ніхто не звертає уваги. Мені стає сумно й самотньо.

Отож мої перші підсумки такі. Я розстроєний ситуйови-ною і тим гамноїдським, фальшиво миролюбним настроєм, що запанував на фесті суїцидників. Не знаю, може, приїде завтра кращий піпл, тому що оці, хто вже є, смакують надто кисло. Вони смакують мені, як гівно. Мене прихарює ця пиз-дувата атмосферка панібратства, яка з'явилася з приїздом Аліка, Йостека і всіх, всіх, всіх. Вони не те що не викликають інтересу, вони наганяють на мене важку депресивну нудьгу, від якої я насилу втік зі Львова. Все. Якщо завтра ніхто новий не приїде, просто піду в гори…

Але думка, що я буду сам у горах, мене страшно напрягає, не менше ніж думка про шипотських чорнушників чи алка-шів, до яких я повертатися не маю ані найменшого наміру. Як же болісно розуміти, що від себе не втечеш.

Хтось із темряви махає мені привітно рукою. Упізнаю монарха та його регіну. Вони з почтом сидять з іншого боку багаття. Я привітно махаю у відповідь. Відтак встаю – надумав дещо спитати в Дайана.

Хоча моїй основній частині («апасний штріх») прикро це визнавати, але сопливий гівнюк у глибині душі втішився, що про нього (про мене, про нас?) згадали. Та що там – я зрадів! Мене пам'ятають! Мене кличуть до себе! Люди, біжу до вас!!!

Нудисти тим часом лягають гладкими сосисками поближче до вогню, навзаєм обійнявшись. Видно, що утрьох їм найкраще. Десь ізбоку чую ображений голос з московським акцентом:

– Ну-у-у во-о-от, пакрасавалісь і хватіт. Пусць адєваюцца. А то ета уж савсєм випєндрьож начінаєцца. У відповідь такий вальяжний басок:

– Да ладна тебе, Варабєй. Пусть люді атдихают. Чо ти напряґаєшса?

Коли ватра щойно запалала заввишки з метр-півтора, стався один прикрий випадок. Якийсь юнак (як потім стверджували, добряче напідпитку) вихопився з темряви і в могутньому плигові перелетів через багаття. Всі були вражені його доблестю й охоче плескали.

За кілька хвилин він удруге вискочив на світло й, дико волаючи, відірвався від землі. Але невдало – перечепився нога об ногу перед ватрою і впав обличчям просто в полум'я. Крики, шухєр. Тієї ж хвилини двоє кинулися до нього, витягнули бідолаху. Шпурнули на траву, збили вогонь, почали поливати водою. Юнак стогнав і корчився. Кілька співчутливих сердець визвалося нести бідаку в село. Потерпілий попросився до свого намету, де він мав обліпихову олію. Хлопці обережно понесли його в темряву. Ще двоє стурбованих дівчат пішло слідом доглядати за пораненим.

Це сколихнуло спокій товариства, викликавши низку спекуляцій, які дуже скоро набрали жартівливого тону – мовляв, п'яний… накурений… нагалоперидолений… тощо.

Знов ожили барабани, й інші жарти та балачки поточилися далі.

V.: Яке тепер ставлення Германа до Лорни?

А:…дружнє. Вона непогана людина, коли не демонструє нічого з себе.

V.: Як це може вплинути на загальну картину? Перетворення Лорни з істоти залякуючої на приємну?

?.: (до Германа) Тепер тобі цікава така Лорна?… Тепер вона якась така нудна для нього. Просто роздуте еґо, і більш нічого. Скучна людинка, зі своїми мізерними фантазіями і страхами. Надуманими причому. Та нє, нормальна дівчина. Коротше, така, як всі. Почуваюся розчарованим, що вона виявилася такою… простою…

V.: Не рівня.

?.: Так, не рівня. Герман уже наважився був торкнутися у собі найглибших глибин, геть потаємних і засекречених. Тих, звідки йде вся його чорнота, оця туга. А Лорна, на жаль, тільки здавалася такою багатообіцяючою.

V.: Вона буде ще якусь роль відігравати?

?.: (до каменя Германа) Чувак, ти хочеш чогось іще від Лорни? Ні, він уже почув усе. Вона пустишка. Прибираємо? (відкочують камінь Лорни подалі від каменя Германа). Може, з нею ще будуть мати справу інші. Набагато більше його тепер цікавить Жанна. Поглянь. Вона геть маленька, мовчить. Нічим себе не видає. Вона занадто… скута… покинута.

V.: Сильним напруженням віє від цього каменя…

?.: Так, вона відчуває дискомфорт серед цих людей.

V.: Можеш спробувати доторкнутися до неї, щоби відчути її тілесність, якщо хочеш.

?.: (Накладаєруки на камінь Жанни) Мммм, біль над лівим оком. Якийсь хлопець ударив її в голову. У неї був струс мозку. Вона через це тепер боїться всіх чоловіків (пауза, забирає руки з каменя, вражено) Хух, ну в неї й проблеми! Жанна якраз і цікава Германові.

V.: А він виходить тільки на пошуки цікавого? (сміється) Походжає й вибирає туди-сюди?

?.: Він і приїхав з такою ціллю. Світ не дає йому відповіді, і він шукає людину, з якою можна порозумітися.

V.: Навіщо?

?.: Тому що він просто у відчаї. Він уже стільки людей побачив… Навіть тут. Ті люди, що приїхали сюди… ці самовбивці… вони всі ніякі не самовбивці. Вони пусті для нього. Він ще, правда, не знає, як там Алік. Йостек підозріло життєрадісний… Вони всі разом просто ще не попадають в такт.

Я раптом