Трохи пітьми - Любомир Андрійович Дереш
Я поборов сонливість і знову почувався готовим до переворотів. Більшість люду повернулося до своїх вогнищ, а ті душі, що залишилися, перебувають у романтично-елегійному настрої. Найвищий час на лірику.
Я струшую з обличчя рештки дрімоти і знову налашовуюся на теперішність. Бард сухуватим голосом співає про щось щемке, флейтист підігрує йому на бамбуковому диджериду.
Лорна, Йостек і Жанна сидять поряд, туляться до мене, посхиляли голови. Не видно лише Віки. Алік теж закуняв, усе-таки мав старий тяжку дорогу.
– Йдемо нагору, – штурхаю своїх сусідів, – а то я вже тут засинаю.
Назустріч вітру з гір смертники тягнуться до себе в табір млявим ланцюгом.
Йостек пропонує лягати спати. У мене відкривається друге дихання. Саме зараз я чуюся в силах сидіти хоч до ранку. Роздмухую попіл і кидаю пару гілляк, хай тліють. Пропоную бажаючим випити кави.
Жанна втомлена. Вона готова йти спати.
Йостека біля вогню вжалила оса. Видно, в траві ховалася, придушив коліном випадково. Коротше, Йостек п'є каву. Алік теж вип'є, і Лорна вип'є. Доведеться Жанні засинати одній. Вона каже, що їй буде страшно, і залишається теж.
Комусь треба піти по воду. Певна річ, це випадає робити мені.
Загалом, лазити вночі до струмка – то найбільші ломи. Не рахуючи, звісно, поклику до випорожнення, теж серед ночі й під час грози. Якщо до цих викликів підійти творчо,
можна з невеличкої експедиції зробити захоплюючу одісею. Але про це іншим разом. Зі сну я небалакучий.
Просто вважаю, щоби не полетіти шкеребеть у пітьмі.
Повертаюся, коли вогонь уже розгорівся – невеличкий, зате яскравий. Переміна планів – із негайного «байцю» у нічне кавування – міняє настрій на менш кислий.
– Давайте поговоримо, – каже Йостек. – От ви, Аліку, ви така цікава людина. Ви на нас зовсім не схожі. От чим ви займаєтесь?
Алік криво посміхається.
– Я просив на «ти», але вже нехай. Я так… я в селі живу, на городі роблю. Кролів розводжу.
– Шо, все життя? Вам., кгм… тобі десь років п'ятдесят є. Шо, все-все життя отак на городі?
– Ну…
– Ну кажіть, я ж бачу, шо ви шось приховуєте. Ким ви були раніше?
Алік зітхає і знову натягує усміх.
– Взагалі ви, Йостеку, праві. Як сказано у Біблії, «не свідчи ложно». Я екстрасенс.
Всі добряче здивовані. Тільки Йостек ніби й здогадувався.
– Я знав: шось тут не те! Такий чоловік просто так тут би не опинився!
– Та нє. Не треба робити з мене якесь диво. Звичайнісінький собі екстрасенс. Властиво, не просто екстрасенс, а контактер. Тепер просто вже відійшов від цього. З огляду на певні причини. Ви ж не думаєте, що я би просто так приїхав сюди7. Лорна правильно сказала: ми тут не просто, даруйте, язиками почесати зібралися. У мене були вагомі причини приїхати сюди. Тому, якщо вже почали з мене, то можемо поговорити про те, що дійсно нас всіх цікавить. Зокрема, чого ми тут усі зібралися. Не забуваймо, це ж фестиваль… мммм… фестиваль самогубців, – таки вимовив він. – Це дуже серйозно.
– Правильно, Зубастік, – озивається Лорна. – Давно пора. А то, бля, сидимо, як дюдіки. Може, стидаєтеся говорити, нашо ви сюди приперлися? Шо, блядь, тіпа у всіх усьо в порядку? Шо, тіпа…
Йостек осмикує Лорну, яка вже заходиться слиною.
– А ти не смикай, Геморойчик. Не чіпай мене, ясно?! Я вже й так спокійна… Але Зубастік тепер має нам всім розказати, хто він за один. Всі мені, блядь, розкажуть, хто вони такі. Всі, я сказала! Більше ніяких хіханьок. По ділу тільки. До речі, то нічого, шо я тебе Зубастіком називаю?
– Нічого.
– Ну, так шо сидиш, їблом торгуєш? Розказуй!
Алік, ніскілечки не шокований тайфуном її прокльонів, потягуюючи каву, розпочинає свою історію.
– Навіть не знаю, за що братися. Певне, розкажу вам одну байку. Як притичину. Принаймні вона мені чимось цінна. Та й іншим теж є над чим подумати… Раз я, цілком випадково, опинився на лекції такого собі Валентина Комарова. Він виступав у нас у червоному кутку. Еге ж, я тоді ще працював на заводі опалювальних систем. Я, знаєте, за освітою інженер. Це вважалося досить пристойною роботою – інженером на заводі. Тим більше займати посаду інженера-конструктора.
Ну, то про лекцію. Зібралося людей чимало, понад сотню – майже весь наш цех. Товариш Комаров, скажу вам, ще раніше, у сімдесятих, написав кілька атеїстичних книжок для дітей старшого шкільного віку. Основна тема його книжок – наукове розвінчання різного роду таємниць та забобонів, які ні-ні, а таки були популярними серед народу. Всілякі там привиди, полтергейсти, інопланетяни – кожен аномальний випадок товариш Комаров міг легко пояснити з наукової точки зору. А це, нагадаю, був час, коли в Союзі почали вилазити на поверхню різні екстрасенси, йоги, різноманітні ворожбити. Усі ці диваки були прекрасною мішенню для публічних викриттів. Валентин Комаров – гроза всіх шарлатанів, які думали, що радянський народ можна безкарно дурити. З нашого часу, то Комаров трохи нагадує мені екзорциста. Ви знаєте, друзі, хто такі екзорцисти?
– Ті, шо чортів виганяють, – каже Лорна. – У мене тьотка тим займалась.
– Точно. Комаров виганяв з народих мас тих самих чортів, тільки в профіль… Ну, як в анекдоті про яйце, те саме, тільки в профіль, ха-ха. Так от.
І трапилась на тій лекції певна історія.
«На адресу московського планетарію, – розпочав лектор, – надійшов цікавий лист». Його автор повідомляв, що якось у звичайному господарчому магазині він придбав звичайний собі скляний графин. Графин поставили в сервант на полицю, де він і простояв кілька років.
Одного разу господаря несподівано розбудив різкий звук, що нагадував вибух. Стривожений, той скочив з ліжка і побачив, що й справді стався вибух. Вибухнув… графин. На полиці серед розкиданих бокалів і чарок валялися осколки графина.
«Що ж сталося? – з тривогою запитував автор листа. – Чи не чортовиння якесь?»
«Признатися, – признавався лектор, – випадок, наведений у листі, загнав мене у глухий кут. Досі ніколи мені не доводилося чути, щоб самі собою вибухали графини. Я знав, звичайно, що коли в холодну склянку налити окропу, то склянка може луснути. Але
