Трохи пітьми - Любомир Андрійович Дереш
Лектор переповів, як він пішов до бібліотеки, переглянув чимало книг з питань технології виготовлення скляних виробів. Але відповіді знайти не зміг. Врешті-решт довелося звернутися по допомогу до фахівців скляної промисловості. І пояснення таємничого вибуху було знайдено.
«З'ясувалося, що причина подібного явища полягає у порушенні технології, – вів лектор далі. – Коли гарячій скляній масі надано форму, її треба охолодити. І цей процес потрібно здійснювати дуже повільно й поступово. Інакше в склі утвориться внутрішня напруга. Вона невидима, невідчутна і до пори до часу нічим себе не виявляє. Та річ утому, що будь-яке скло з роками старіє. У ньому розвивається дуже повільний процес кристалізації. І якщо хоча б один кристалик потрапить в зону внутрішньої напруги – скляний виріб розлетиться на друзки…»
Не встиг лектор закінчити розповідь про «розколотий графин», як пролунав глухий удар, а за ним – пронизливий дзенькіт, і реальний графин, немовби ілюструючи (чи заперечуючи) слова лектора, розвалився на друзки…
– Я довго не міг збагнути цього трафунку, – каже Алік. – На мене мовби щось найшло. Я підходив до знайомих, які побували на лекції, і питався в них: «Це ж не була випадковість, правда? Ви ж не вважаєте, що це збіг обставин? Ну скажіть, що ні!» Але мене всі відштовхували, ніби я несповна розуму. Я почав привертати до себе непотрібну увагу. Розумієте, друзі, для всіх інших це було просто збігом обставин! Просто збігом!
Не знаю, чи передав я вам той особливий настрій? Розумієте, друзі, для мене це був як невидимий урок… Хтось без слів дав мені відчути, що поруч із нами існує невідоме. Є все-таки речі, про які ми не знаємо. Ви погоджуєтесь?
Дехто – Віка, Лорна – кивають.
– Сам випадок призабувся. А от настрій залишився. Людину завжди вабить усе таємниче. І залишилося якесь бажання скинути з речей цю покрівлю пояснень, ви розумієте? Оголити всі нестиковки таких лекцій. Що вони замовчують, ці лектори? Що вони вже зуміли пояснити?
Я, взагалі, досить мало мав приятелів. Мене, взагалі-то, вважали трохи дивакуватим. Я й не одружився через те. Якось не вмів із жінками поводитися, чи як? Завжди спочатку все ішло з ними гладко, а потім щось ставалося – і вони йшли до моїх друзів. І це таке не раз траплялося. Не знаю, не знаю…
Якось наступив у мене такий період в житті, що став я, наче привид. У колективі до мене змінили ставлення з нейтрального на холодне. Ніхто зі мною не вітався. Я був повністю покинутий на самого себе.
Це відчуття покинутості досягло вершини, коли мене зі старого перевели в інший кабінет. Такий тісний кабінетик на другому поверсі. Зовсім тісненький, тільки діаграма на стіні і вогнетривка шафа. І бюро. Мені казали, це тимчасово, поки робиться ремонт. А ви ж знаєте, у нас немає нічого постійнішого за тимчасове.
Я сидів там із дев'ятої до п'ятої, працював з документацією і навіть на обід не виходив з кабінету, бо зазвичай брав собі з дому щось поїсти. Воно й не дивно, що про мене стали забувати. Мій кабінетик був у кінці коридору, крайні двері наліво. Хто би там лазив? У мене розвинувся специфічний настрій. Така, знаєте, химерна байдужість.
Якось я засидівся на роботі. Ніяк не міг зосередитися, щоб закінчити квартальний звіт. В коридорі якраз міняли проводку, тож постійно за дверима шум, метушня.
Коли я нарешті скінчив писати, в коридорі вже було тихо. Збираю свій портфель, відчиняю двері. А за дверима – стіна. Натуральна стіна, свіжовикладена. Ще кладка не підсохла. Замурували, демони.
Ну, я людина інтелігентна – ламати стін не буду. Тим більше нічим, та й робочі цілий день старалися. Покричав, покричав трохи, але нікого вже не було… За вікном у мене росла магнолія. Була весна, і магнолія саме випустила пуплюхи. Гілками вона впиралася просто в підвіконня. І я, недовго думаючи, зліз по дереву на землю. Мого кабінету вікно виходило на пустир поза заводським парканом, так що ніхто навіть не побачив мене.
Ви знаєте, був вечір. І було так по-весняному тепло. Сонце вже заходило і світило мені просто в обличчя. Дивно. Я раніше не знав про цей пустир. Я завжди після роботи поспішав на автобус. А тут подумав, що раз уже опинився в цьому місці, незле буде трохи прогулятися, розім'ятися. Повітря пахло такими легкими ароматами – зовсім не тими смородами, що всередині заводу. Я обернувся до магнолії, що врятувала мене. її різка тінь на сірій, позолоченій призахідним сонцем стіні – вона ніби щось пояснила мені. І так, знаєте, стало мені легко, так добре! Я аж вирішив пробігтися. Я біг назустріч лагідному сонцю і розумів, що в моєму житті закінчився певний період. Період, коли до мене ставилися так холодно, мовби мене не існує. Я відчув: усе буде гаразд. Все буде прекрасно! Просто по-інакшому й бути не може! Усе стискалося в мені від радості, аж запирало дихання. Я перейшов на ходу, бо бігати, знаєте, не дуже звик, усе-таки з дитинства сердечник. Отак я йшов і йшов – сонце вже всідалося за горизонт, а чагарник тягнувся все далі. Я насолоджувався думкою, що весь цей приплив сил вкладу в свої трудові старання, зароблю премію, відзнаку, підвищення… Переїду в Київ, зустріну таку ж, як сам, романтичну особу… Купимо квартиру, купимо «Москвича», а коли ще й у Києві дістану підвищення, то купимо «Волгу». Це було б чудово – їздити на роботу «Волгою».
Аж тут повіяв холодний вітерець. У ньому ще відчувався запах зими. Сонце, коли я випірнув з мрій, уже зайшло. І пустир раптово наїжачився на мене. Я роззирнувся, і щойно тепер зауважив, що зайшов десь глибоко на болота. Кумкали жабки, але їхні голоси перестали в мені ростити радість. Навпаки, чулася в тому кумканні якась ворожість. Жаби були вдома, їм не треба було кудись бігти. А я тут гість. Мені ще до автобуса і ним добиратися.
Я спохопився, глянув на годинник. До останнього автобуса залишилося сім хвилин.
Я в темпі почав вибиратися з тієї діри. Повертався назад тим самим маршрутом – спершу прямо, потім направо, оминаючи деревця. Пустище поросло невисокими чагарями, чи то глодом, чи то бузиною. Але ж кущі все'дно були вищі за мене, і ховали від очей чотириповерхові заводські мури, широкі труби. Доводилося
