Трохи пітьми - Любомир Андрійович Дереш

– Каву де взяла?

– А… в тернопільських вкрала. У них там хавчика – завалитись… Так їм і треба, буржуям.

Віка заливає порошок окропом. У ньому плавають утоплі мушки, травинки, лусочки й таке інше. Віка намагається лити повільно, щоби це добро залишилося в казанку.

– А цукру ти не вкрала, бува?

– Цукор в іншій палатці.

Алік лізе до своєї торби й дістає звідти майонезний слоїчок з білими кристаликами (ні, не ЛСД, а рафінаду). Десь здалеку чути грім. Віка старається – сама кожному цукрує і сама розмішує. Хоче, щоби з нею говорили, гладили її, шанували і любили.

Пробую пляцок.

– Нічого такий, – кажу, жуючи.

Віка теж киває. Вона пхає у себе кусок усіма пальцями враз. Алік витягує з кишені рюкзака столові салфетки і кладе біля нас. Сам кладе собі пляцок на салфетку.

Знову грім, на цей раз ближче. Від пляцка залишаються самі крихти. Віка, переконавшись, що ніхто на них не претендує, витрушує дрібки з паперу до рота.

Потягую каву. Від постійного кавування в роті оскома. Для різноманітності можна піти в село купити молока. Тут воно дешеве й солодке.

Порив вітру. Шкіра вкривається сиротами. Циклон переміщується.

– Зимненько щось, – зауважує Алік, він накидає на плечі куртку й озирається. Буки вгинаються, шумлять білим листям. У прихистку лісу вітер не так відчутно, а над деревами, він, мабуть, скаженіє. Ми ж високо в горах. І звідки ця негода взялася так раптово?

– А що це там, внизу, таке буде? – питає Алік.

– Ватра, – каже Віка. – Купальський вогонь. Щороку розводять велику ватру. Біля неї всі збираються, сміються, пісні співають. Ми підемо, правда? – Віка дивиться благальними очима.

– Само собою, – відповідаю їй. – Але тоді треба принести трохи дрівець.

Алік зауважує:

– Ніч на Купала – це дуже цікаво. Це, друзі, містична пора. Духи виходять з лісів. Ви це знаєте? А вогонь на Купала очищає всіх.

Віка пожвавлюється й лізе в кишеню по куриво. Цигарки у неї тепер теж інші, модніші. Мабуть, із резерву монархії.

– А ще на Купала люди збирають трави, – твердить Алік зі знанням справи. – Ці трави діють зовсім по-особливому. Оберігають проти нечистої сили, відганяють все погане, ось.

Над головою блискавка, тріснуло прямо за спиною. Я аж підскакую. Оглядаюся. Древко мого саморобного прапора зламано, знамено на землі. Переможно наступивши на штандарт, стоїть низькоросла розпатлана дівчина зі страшними болотяними очима.

– Ш-шо, бляді?! Думали, ми вас не знайдемо? Аж тут б'є грім.

Вилазять іще двоє з наплічниками – хлопець і бліда дівиця, схожа на бродячий труп.

Між собою вони не знайомі, здибались у Воловці. Шукали, чим добратися на Шипіт, навіть думали брати таксі на трьох. У хлопця, я так зрозумів, до фіга бабла. Але водій розпоясався – заломив ціну п'ятдесят гривень. У розсилці координаторів значилося, що о 12 дня від продуктового магазину, що за базаром, на Подобовець їде автобус «Воловець – Міжгір'я». Автобус коштує усього дві гривні.

З їх слів випливає, що допіру в автобусі вони перебороли цнотливість і навзаєм перезнайомились. Хлопець представився Мар'яном, але порадив називати себе Йостеком. Він високий, вугластий блондин. Волосся стягнуте у хвіст, тільки прищаве бліде чоло прикриває хвилястими локонами. У блідо-блакитних джинсах – надто нових та чистих, як на подорож У гори. Зеленоока дияволиця, темно-руда і довгокоса (привабливість на межі фолу) назвалася Лорною – «так її звуть всі Друзі». Такій хіба у порно зніматися. Блядське обличчя.

Ну а на третє – тоненька кучерява скромниця з лякливими очима. Цю звати Жанна. Он як цікаво: Лорна, Жанна і Мар'ян.

«Йостек», – виправляю себе.

Народ тулиться ближче до вогню (довкола щось геть темно). Лорна навпочіпки. Мар'ян сидить на своєму наплічнику, курить сигарети «Суперлайт», пачка в нагрудній кишені. Ця Жанна така слабенька й дірява, що, здається, колишеться в такт хвилям геомагнітних полів. Стоїть, склавши руки на грудях, стиснувши щільно ноги. Може, їй пісяти хочеться? Стирчить над вогнем і не наважується сісти поруч. На заклики присісти вимучує посмішку: «Я й так постою». Складається враження, начеб її безперервно нудить.

Тільки-но з'явилися прибульці, Алік знову почав усіх обіймати. Особливо пручалася ота розпатлана, Лорна, чи як її. Глянула на старого з таким презирством, що той аж вибачився за нескромність. Йостек натомість радо йшов назустріч. Міцно обіймався зі мною, з Вікою, плескав кожного по спині.

Лорна дивилася на це зеленим оком, тільки сказала Віці: «Дай цигарку». У наказовому тоні. Віка розгубилась і дала. Лорна присіла біля вогню, припалила і задиміла. Вона маленька, низенька, але дуже енергійна. І дратівлива.

Жанна обіймалася обережно, стараючись не торкнутися мене грудьми. Ніяковіючи від Аліка, обійняла і його. Ще більше сконфузилась від того, що треба обіймати Віку. Мабуть, Віка вразила її своїм нашийником. Але за допомогою всіляких награно-веселих «О-о-ох!» та «А-а-ах!» таки подолала цей етап.

Алік:

– Як ви добиралися? Важко було йти на гору?

– Думала, здохну, блядь, – бурчить Лорна. – Якась бабка ще нас із дороги збила.

– О, а це чого?

Йостек посміхається.

– Ідемо ми, бачимо – якась жінка, з місцевих, із торбами йде. А нам куда йти, незрозуміло. Ми питаємо в жінки, кудою на Шипіт треба, а вона давай шось пояснювати, туда, сюда, отутво буде то, а потім такуво, коротше, заморочила нас.

– А потім починає нас грузити, – вставляє Лорна. – По всіх каналах.

– Точно, – продовжує Йостек. – 3 понтом, вона цілителька. І починає сходу наше біополе обслідувати. Сказала мені браслети всі познімати, бо вони прориви в полі роблять.

Алік посміхається. Віка коситься на Жанну, ще раз тихо, приязно так, просить її сісти. «Ні-ні, я постою». Погляд у землю, руки на грудях.

– Ну, почала вона там руками вимахувати, потім дала води своєї свяченої попити. Мене зцілила… А як підійшла до Лорни… – Йостек зам'явся.

– Я, карочє, в неї харкнула.

Не можу справитися з посмішкою.

– І шо далі?

– Ну, вона почала клясти, але Лорна вже побігла. Я вибачився, як умів, але цьотка не слухала. Тільки курвилася й витиралася. Ну, і я теж тихенько побіг.

– Пішли через ту суку не тою дорогою, – Лорна затягується димом. – На якусь стройку вийшли.

– На каменоломню, – виправляє Йостек. – Там із річки камінь вибирають і в такому горниві перемелюють. У якихось робочих спитали, і ті вже правильно підказали. А тут ше Жанну ледве не загубили… Мусили