Тюрма - Жорж Сіменон

«Заводом» він називав свій зуболікарський кабінет. Ще раз поплескав Алена по плечу й пішов до дверей; поли білого халата плутались між ногами. Чому він завжди купує такі довгі халати?

— Бач, не сказав тобі й слова, хоч і схвильований. Пуато ніколи не виказують своїх почуттів. Маленьким ти ні разу не плакав при мені.

Від червоного вина Алена почало нудити. І він порухом зупинив матір, яка збиралася налити другу склянку.

— Спасибі. Час їхати.

— Є кому про тебе піклуватися?

— Приходить служниця.

— А втім, ти завжди вважав за краще їсти по ресторанах. Вони тобі не зіпсують шлунка?

— Поки що почуваю себе добре.

Ален підвівся — голова його прийшлась нарівні з люстрою — знову нахилився й поцілував матір в обидві щоки.

На дверях раптом обернувся, немов пригадавши щось.

— Мамо, я не можу заборонити вам читати газети. Але ж не дуже вірте тому, що там писатимуть. Вони завжди пишуть неправду. В цій справі я трохи тямлю. Як-небудь днями загляну.

— Триматимеш нас в курсі справ?

— Обіцяю.

Він спустився затоптаними, вищербленими сходами. Ну от, одну справу зроблено… Тепер над мокрою бруківкою піднімався густий туман, оточуючи ореолом вогні ліхтарів і світлових вивісок.

Пробіг хлопчина з пакою газет під пахвою. Проте Ален не схотів купувати газети.

Треба кудись піти, десь згаяти час. Але де?

Люди довкола поспішали, переганяючи й штовхаючи одне одного, ніби попереду була мета, якої слід було досягти першими. А він стояв край тротуару з похмурим виглядом і палив сигарету.

Чому? Чому?

Слуга Альбер, вдягнутий, як бармен, у білу куртку, взяв у нього пальто і провів до вітальні. Бланше в чорному костюмі самотньо стояв посеред кімнати. Певно, чекав появи тестя, бо, побачивши Алена, змінився на обличчі.

— Я, здається, перший?

Він почував, що йде наче зв'язаний, бо ввечері багато випив. Почервонілі очі блищали, це не сховалося од Бланше.

— Сідай.

Вітальня була з високою стелею і надто просторою як на двох. Її було уставлено, певно, казенними меблями: величезна кришталева люстра не могла освітити всі закутки.

Вони дивились один на одного, проте рук не подавали.

— Він, либонь, не забариться.

На щастя, тесть прибув одразу. Пролунав дзвоник, почулися кроки Альбера, рипнули двері. Нарешті слуга завів до вітальні мужчину, що не поступався ростом Бланше. але сухорлявого і трохи сутулого, з блідим худим обличчям.

Кощавою рукою він міцно потиснув Алену руку. Потім, так само мовчки, підійшов і потиснув руку другому зятю, потім раптом закашлявся, прикривши рота хусточкою.

— Не звертайте уваги. Дружина в ліжку, з бронхітом. Лікар заборонив їй супроводжувати мене. Та воно, либонь, так і краще. Я теж от простудився.

— Може, пройдемо до мене в кабінет?

Кабінет в стилі «ампір», мав такий же казенний вигляд, як і вітальня.

— Що вам запропонувати, мосьє Фаж?

— Не має значення.

— А тобі?

— Віскі.

Бланше якусь мить повагався, знизав плечима.

Моложавий, з обличчям без жодної зморшки й сивим волоссям, зачесаним назад, Андре Фаж скидався на типового інтелігента, як його уявляють собі люди. В ньому почувалася врівноваженість і лагідність.

Коли Альбер виповнив склянки, Фаж глянув по черзі на Алена і Бланше та зауважив:

— Обох вас постигло нещастя, а я втратив обох дочок. І навіть не знаю, якої мені більше шкода.

Голос його, глухий від стриманого хвилювання, ніби проходив крізь повсть. Він зупинив погляд на Алені.

— Ви бачилися з нею?

Вони так рідко зустрічалися, що мало знали один одного.

— Атож, сьогодні, в кабінеті слідчого.

— І як вона?

— Я був уражений, побачивши її такою спокійною, і тим, як вона була вдягнута: ніби прийшла з візитом.

— Вона завжди була такою. Ще зовсім маленькою, коли почувала себе скривдженою, заб'ється, бувало, в темний куточок або в стінну шафу і не показується, поки не опанує собою.

Він надпив портвейн і поставив склянку.

— Я намагався не читати газет і не читатиму їх тепер тривалий час.

— А як ви дізналися?

— Від вашого поліцейського комісара. Він вважав за свій обов'язок прийти до мене, хоч виклав усе дуже тактовно.

Він глянув довкола.

— Де ж це сталося? — звернувся він до Бланше.

— У спальні, точніше, в суміжному будуарі.

— А де були діти?

— Вечеряли з Наною.

— Вони знають?

— Поки що ні. Я сказав їм, що з мамою трапився нещасний випадок.

Діти! Шестирічний Бобо і трирічна Неллі.

— Так, це від них не втече.

— Тіло привезуть завтра вранці. Похорон — у суботу о десятій.

— Церковний?

Фаж був невіруючим, а його дочки дістали світське виховання.

— Так, я замовив месу з відпущенням гріхів.

Ален почував себе до того зайвим, що навіть запитав себе: чого він тут?

Він слухав, не відчуваючи бажання заходити в розмову. Співрозмовники були такі несхожі між собою. Особливо Бланше. Можна було б подумати, Що вони з різних планет.

А може, він не такий, як усі?

Йому здавалося, що лампи світять аж надто тьмяно. Хоч це була якась омана, бо ще звечора все йому ввижалося в тьмяному світлі. Він почував себе так, ніби його зачинили в похмурому приміщенні.

— Вечерю подано, мосьє.