Тюрма - Жорж Сіменон

Фаж знову перевів погляд з одного зятя на другого, та по його очах не можна було здогадатися, про що він думає.

— Вихідні дні проводили у себе на віллі, Алене?

— Іноді й кілька днів.

— А як Патрик?

— Став зовсім дорослим.

— Він знайомий із двоюрідним братом і сестрою?

— Атож, вони бачились.

Фаж не спитав, скільки разів, і добре зробив. Мабуть, і він почував себе тут не в гуморі: в цьому будинку, що був тільки прикрасою і не давав зрозуміти, як проходило щоденне життя його мешканців.

— Отже, Жакліна так і не сказала чому? — раптом без усякого переходу повернувся він до головного.

Ален заперечливо похитав головою.

— І ніхто з вас нічого не знає?

Відповіддю було глухе мовчання.

— А може, вона вирішить заговорити?

— Сумніваюсь, — зітхнув Ален.

— Як вам здається, мені дозволять побачення?

— Безперечно. Зверніться до слідчого Беніте. Він дуже гарна людина.

— Може, хоч зі мною говоритиме?

Проте Фаж і сам сумнівався в цьому і тільки сумовито посміхнувся. Він сидів блідий, губи здавалися безкровними, й, незважаючи на свій зріст, виглядав зовсім немічним.

— Правду кажучи, я розумію її.

І знову глянув на обох. Алену здалося, ніби в погляді, що він кинув на нього, було більше симпатії, ніж у тому, який він адресував Бланше. Та, крім симпатії, була ще й цікавість, а може, й трохи підозри.

Він закінчив, зітхнувши:

— Що ж, так воно, можливо, й краще…

Сигару взяв лише Бланше — від її нудотного аромату в кімнаті стало душно. Ален кінчав уже четверту чи п'яту сигарету. Фаж не палив. Діставши з кишені якусь коробочку, поклав у рот таблетку.

— Звеліти, щоб дали води?

— Не варто. Це ліки, які активізують діяльність кровообігу.

Про що їм лишалося говорити?

Бланше відкрив шафу, що правила за бар.

— Чого б іще запропонувати вам? У мене є пляшка старого арманьяку[1].

— Ні, вдячний.

— Спасибі, не хочеться.

Він розчаровано стояв, високий, пухкий, схожий на надутого хлопчика.

— Пробачте, що не запропонував вам раніше. Може, ночуватимете у мене?

— Дякую. Але я звик до «Лютеції»! Я зупинявся там, ще коли студентом приїздив до Парижа. Тільки вона за ці роки постаріла, як і я…

Він підвівся, і його худорляве тіло розпрямилося, немов акордеон.

— Мені пора. Дякую вам обом.

З вигляду не збагнеш, про що він думає. Адже він майже нічого не розпитував. І, можливо, не лише з чемності.

— Я теж їду, — заявив Ален.

— Може, побудеш ще трохи?

Чи не хоче часом Бланше сказати щось йому? Ні, швидше боїться, щоб наодинці з тестем Ален не сказав чого-небудь зайвого.

— Мені час лягати.

Альбер подав їм пальта.

— Труну завтра буде встановлено у вітальні.

Двері туди стояли розчинені, і вітальня здавалася величезною.

Тесть уявляв собі вже чорні драпіровки, самотню труну посеред залу і свічки.

— Дякую, Ролане.

— На добраніч, мосьє Фаж.

Спускаючись сходами, Ален тримався позад тестя. На алеї у них під ногами зашарудів гравій. З чорних як смола дерев падали краплини води.

— До побачення, Алене.

— Я можу підвезти вас.

— Дякую. Мені корисно пройтись.

Фаж розглядав безлюдну вулицю, що поблискувала після дощу, і, зітхнувши, ніби до самого себе, промовив:

— Мені треба побути на самоті.

Алену раптом стало холодно. Він потиснув кощаву руку і швидко сів у машину.

Йому теж не завадило б побути на самоті, та не вистачало мужності. Він вів машину з однією думкою — знайти хоч когось з тих, кому він міг би кинути: «Привіт, голуб'ята!»

Йому миттю звільнять місце, і гарсон схилиться над ним:

«Подвійне, мосьє Алене?»

Задзеленчав дзвінок — далеко-далеко і наче зовсім близько; потім стало тихо, і знову — дзвінки, немов хтось йому сигналив. Хто б це? Та він не в змозі поворухнутися, бо лежить у труні. Він, мабуть, дістав удар по голові, бо вона страшенно болить.

Це тривало ще довго, поки він зміркував, що лежить у себе в ліжку. Ален устав і поточився. На другій подушці чиясь рудоволоса голова. Тепер він зрозумів, що дзвонять у передпокої. Тож пошукав очима халат, знайшов його на підлозі і насилу натягнув.

Увійшовши до вітальні, побачив, що день ще не займався над Парижем. Тільки жовта смужка жевріла десь далеко за дахами будинків. Одчинив. Перед ним стояла незнайома молодиця.

— Швейцарка, звичайно, мене попереджала…

— Про що?

— Що доведеться довго дзвонити. Краще, коли ви мені дасте ключ.

Він ще нічого не розумів. Голова тріщала. Ален очманіло розглядав маленьку товстунку. Вона сміливо дивилася на нього, ледве стримуючи сміх.

— Не дуже ви рано вляглися вчора, не дуже! — зауважила вона.

Потім скинула грубошерсте синє пальто. Ален не наважувався запитати, хто вона.

— Хіба швейцарка не казала вам?

Йому здавалося, що спливли роки відтоді, як він бачив швейцарку.

— Я ваша нова служниця. Звати мене Мінна.

І поклала на стіл пакет, загорнутий у шовковистий папір.

— Здається, вас треба будити о восьмій і подавати каву з рогаликами. А де ж тут кухня?