Тюрма - Жорж Сіменон

— Мені нема чого вам сказати.

— Коли вам уперше зайшло в голову вбити сестру?

— Не знаю.

— Учора вранці? Нагадую вам, що, залишаючи квартиру, ви взяли з чоловікового столика пістолет.

— Взяла.

— З якою метою?

Вона знову повторила:

— Мені нема чого вам сказати.

— Ви вирішили додержуватися тієї ж тактики, що й вранці?

— Я додержуватимусь її весь час.

— Щоб не завдати комусь шкоди?

Вона тільки знизала плечима.

— Йдеться про вашого чоловіка?

І знову те саме:

— Мені нема чого вам сказати.

— Чи не жалкуєте ви про свій вчинок?

— Не знаю.

— Ви й тепер зробили б те саме?

— Зважаючи на обставини.

— Які?

— Не має значення.

— Чи не дали б ви, метре, якихось порад вашій підзахисній?

— Це залежатиме від того, що вона мені розповість наодинці.

— Завтра ви зможете говорити з нею скільки захочете.

Слідчий роздушив недокурок у попільничці.

— Мосьє Пуато, я дозволяю вам поставити вашій дружині запитання, які ви вважатимете за потрібне.

Ален підвів голову і глянув у звернене до нього обличчя Мур-мур. Вона спокійно ждала його запитань.

— Слухай, Мур-мур…

І змовк, йому — так само як і їй — не було чого казати. Він хотів вимовити ці слова як заклинання, сподіваючись викликати хоч якусь іскорку почуття.

Довго — кілька секунд — дивилися вони одне одному в очі. Мур-мур терпляче чекала. Ален підшукував потрібні слова — і не знаходив їх.

Скидалося на дитячу гру: двоє дітей дивляться одне одному в очі й чекають, хто перший засміється.

Та ні він, ні вона не засміялися. Ніхто не засміявся. Ален, повернувшись до слідчого, — кинув:

— Ні. В мене нема запитань.

Всі почували себе ніяково, крім Мур-мур. Слідчий, не приховуючи жалю, натиснув на кнопку електричного дзвоника. В коридорі задзижчав зумер, і двері відчинились.

— Одведіть мадам Пуато в камеру.

Ален помітив, що вже стемніло, треба б увімкнути світло. До нього долинуло, як клацнули наручники, як застукотіли високі каблучки по підлозі, як потріскували блискавки фоторепортерів.

Двері зачинились. Слідчий запитав:

— Ви щось хочете сказати, метр?

— Ні. Я завтра її побачу…

Коли вони вийшли, журналісти вже зникли і коридор був майже порожній.

Ален самотньо стояв перед решіткою Палацу правосуддя під дощем і не знав, куди податися. Він навіть у думці не хотів погодитися з цим і сподівався, що через якийсь час за допомогою олівця й паперу йому пощастить привести до ладу свої думки.

Все життя своє він корчив із себе циніка, з самого дитинства, потім у ліцеї, де верховодив ватагою своїх однодумців. А коли провалив екзамен на ступінь бакалавра, «давалось, навіть радів цьому.

«Диплом — нагорода для віслюків!»

Перетнувши бруківку, він увійшов у бар.

— Віскі… Подвійне!

Звичка, якої набув, і всі приятелі наслідували його приклад. А втім, більшість із них пили менше, ніж він, бо в них було менше можливостей, а ще й тому, що на ранок почували себе зовсім хворими.

У цьому барі віскі, очевидно, не вживали, бо на полиці стояла тільки одна пляшка. Відвідувачі довкола пили каву або ж замовляли собі склянку білого вина.

«Треба б тобі все-таки набути якоїсь професії, Алене».

Скільки разів повторювала мати ці слова? А він тинявся вулицями, вештався по кав'ярнях. Інколи його огортав страх за майбутнє, яким терзалася мати, але він намагався його не виявляти.

«Ніколи в житті не погоджусь вести це рабське існування!»

Як батько, наприклад. По дванадцять-чотирнадцять годин на добу копирсатися в зубах у пацієнтів!

Або дід — сільський лікар, що працював до останнього дня і помер від серцевого приступу в сімдесят один рік» а кермом старенького автомобіля.

Або як другий дід — кондитер, що все своє життя присвятив цукеркам, карамелькам у добре натопленій низенькій кімнаті, в той час як дружина клопоталася за прилавком.

«Бач, мамо, люди поділяються на дві категорії: на тих, хто дозволяє себе шмагати, й на тих, хто шмагає інших. Я шмагатиму інших».

Провештавшись півроку вулицями, він пішов у військо і відслужив три роки в Африці.

Отже, зараз — на площу Кліші, побачитися з батьками. Батько ніколи і ні в чому не ставав йому поперек дороги. Дозволяв робити все, що заманеться, певно боячись, що його втручання може штовхнути сина на бунт.

Чому Мур-мур попросила в нього пробачення? Це ж було єдине, що вона йому сказала. І нітрохи не хвилювалась.

Він трохи не замовив другої склянки. Ні, надто рано. Вийшовши з бару, попрямував до машини, полишеної досить далеко.

Вигнувшись, ковзнув за кермо, ввімкнув мотор. Куди ж його їхати? Він знав увесь Париж, заробляв багато грошей, знав твердо, що його ніхто не шмагатиме. — «Ти» — видається мільйонним тиражем. Платівки розбираються вмить. Він видаватиме ще один журнал — для підлітків від десяти до п'ятнадцяти років.

Але ж до кого йому поїхати зараз, з ким поговорити одверто? А втім, чи так вже йому хотілося говорити з кимсь із щирим серцем? І чи справді він хоче у всьому розібратися?

Ален знову опинився на вулиці Маріньян. Бо хотів бути оточеним людьми, які від нього залежали і яких він звав «голубчиками». Дружині він теж дав прізвисько Мур-мур. Як на Далекому Заході в Сполучених Штатах таврують