Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

Він бачив, як птах знову шубовснув у воду, згорнувши крила перед тим як пірнути, а тоді шалено й недоладно залопотів ними в повітрі, переслідуючи летючу рибину. Помітив і те, як ледь видно здіймалась поверхня води там, де зграя макрелі гналася за рибиною-втікачкою. Макрель ішла стрімко, випереджаючи під водою її літ, і зрештою мала перейняти рибину саме там, де вона знов пірне в море.

«Чималий косяк, — подумав старий. — Он як широко йде, тож у летючої риби мала надія на порятунок. Але птахові її не вполювати. Ця рибина для нього завелика, та й надто прудка».

Він спостерігав, як летюча рибина знов і знов вихоплюється з води і як птах марно переслідує її. «Того косяка я вже не дожену, — подумав він. — Надто швидко він іде й надто віддалився. Та, може, натраплю на якихось одиначок, що відбилися від гурту, а коло них, дивись, і моя велика ходить. Десь же має вона бути, та велика рибина!»

Хмари над землею купчились, наче гори, і між ними й морем видніла тепер лише довга зелена смуга берега та низка сіро-голубих горбів у далині. Море стало темно-синє, майже фіолетове. Дивлячись за борт, старий бачив у темній воді червонястий серпанок планктону й химерні відблиски сонячного світла. Він не спускав з ока жилок, пильнуючи, щоб вони не відхилялись у воді, й радів, що в морі так багато планктону, — отже, має бути й риба. А оті химерні відблиски сонця, що стояло тепер високо в небі, так само як і обриси хмар над суходолом, віщували добру погоду. Але птаха-мисливця було вже ледь видно, та й на поверхні води старий не бачив ознак риби — лише плавали жовті жмутки збляклої на сонці саргасової трави, а біля самого борту човна погойдувалась райдужно-фіолетова драглиста куля португальської фізалії. Ось вона повернулася боком, тоді знов попливла рівно. Вона весело мінилася на сонці, як велика мильна булька, і її довгий смертоносний фіолетовий шлейф тягся за нею у воді на добрий ярд.

— Agua mala[211]— сказав старий. — Ач стерво.

Не випускаючи з рук весел і легенько орудуючи ними, він зазирнув у воду й побачив зграйку крихітних рибинок такого самого кольору, як і довгі щупальця медузи; вони пливли собі між тих щупалець, у невеличкому затінку драглистої кулі, яку поволі несла течія. Її отрута їм не шкодила. Зате людям шкодила, і коли старий витягав з води рибину й оті щупальця чіплялися до жилки і лишалися висіти на ній, слизькі, з фіолетовим полиском, руки його аж до ліктів бралися болячками, немов від дотику до отруйного плюща чи сумаха. З тією лише різницею, що отрута agua mala діяла миттю й завдавала пекучого болю, неначе по тілу полоснули батогом.

Ті райдужні бульки вабили око своєю красою. Але не було в морі облудніших істот, а тому старий дуже любив дивитися, як їх поїдали великі морські черепахи. Натрапивши на цих медуз, черепахи наближалися до них спереду, заплющували очі й, отак убезпечившись проти отрути, поїдали їх разом із щупальцями. Старий любив дивитись, як черепахи поїдають фізалій, любив і сам топтати їх на березі після шторму й чути, як вони лускають під його зашкарублими підошвами.

Він любив зелених і дзьобатих черепах за те, що вони моторні, зграбні та й високо цінуються на ринку, а величезних дурних тупоголовців, закутих у твердий жовтий панцир, що парувалися в такий чудернацький спосіб і, заплющивши очі, з насолодою поїдали португальських фізалій, по-дружньому зневажав.

Старий не мав забобонів щодо черепах, хоча й багато років плавав на ловецьких суднах. Йому було жаль їх усіх, навіть і гігантських шкірястих черепах, завдовжки з човен і вагою мало не з тонну. Більшість людей не має жалю до цих істот, бо серце черепахи живе ще кілька годин після того, як її заб'ють і розчинять. Та старий думав собі: «Адже і в мене таке саме серце, та й руки-ноги подібні до їхніх». Щоб набратися сили, він їв білі черепашачі яйця. Їв їх цілий травень, щоб бути дужим у вересні й жовтні, коли ловиться справді велика риба.

Вія також пив щодня по кухлю жиру з акулячої печінки — велика залізна бочка з тим жиром стояла в хижці, де багато рибалок зберігали своє знаряддя, і його міг пити кожен, хто хотів. У більшості рибалок аж з душі вернуло від його духу. Одначе пити його було аж ніяк не гірше, аніж вставати в таку рань, як вони; до того ж акулячий жир добре допомагав проти застуди та грипу й був корисний для очей.

Старий звів погляд і побачив, що над водою знову кружляє той самий птах.

— Натрапив на косяк, — мовив він уголос.

Тим часом летюча риба не вистрибувала з води, не було видно й дрібноти. Та, видивляючись уперед, старий побачив, як над водою злетів невеликий тунець, перевернувся в повітрі й пірнув головою донизу. Тунець зблиснув сріблом проти сонця, а коли він зник, там-таки один по одному почали з'являтися інші, вистрибуючи на всі боки, спінюючи воду й кидаючись з чималої віддалі за здобиччю. Вони кружляли навколо дрібної риби й гнали її поперед себе.

«Якщо вони не дуже швидко пливтимуть, я їх дожену», — подумав старий, і далі спостерігаючи, як зграя тунців збивала на воді білу піну, а птах раз по раз пірнав і хапав дрібну рибу, що сполохано металася біля самої поверхні.

— Той птах став мені в добрій пригоді,— мовий старий.

Саме в цю мить жилка, закинута з корми, туго натяглась під його ногою — він притискав нею петлю, — і, коли старий, полишивши весла й міцно вхопившись за жилку, почав вибирати її з води, він відчув вагу невеликого тунця, що сіпався на гачку. Старий тяг жилку до себе, і вона смикалася чимраз частіше, аж поки він побачив у воді синю спинку та золотаві боки рибини й зрештою перекинув її через борт у човен. Тунець лежав на кормі проти сонця, довгастий і тугий, мов свинцева куля; вирячивши великі дурні очі, він в останніх судомах часто-часто молотив по дошках своїм зграбним хвостом. Старий зглянувся на нього й оглушив ударом по голові, тоді відкинув ногою ще тріпотливу тушку в затінок під корму.

— АІЬасоге[212] — мовив уголос. — Добрячий