Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Вісімдесят п'ять — щасливе число, — мовив старий. — Що ти скажеш, як я завтра притягну рибисько на тисячу фунтів чистої ваги?

— Ну, я беру сітку й іду по сардини. А ви посидите тут, на порозі проти сонечка?

— Еге ж. Я маю вчорашню газету, то почитаю про бейсбол.

Хлопець не був певен, чи вчорашня газета — не така сама вигадка. Та старий і справді витяг з-під ліжка газету.

— Мені дав її Періко у винарні,— пояснив він.

— Я наловлю сардин і повернуся. Покладу ваші й свої разом на лід, а вранці поділимо. А коли прийду, розкажете мені про бейсбол.

— Не може бути, щоб «Янкі» програли.

— Боюся, щоб їх не побили клівлендські «Індіанці».

— За «Янкі» не турбуйся, сину. Згадай-но про великого Дімаджо.

— Я боюся й «Індіанців» і детройтських «Тигрів».

— Гляди, щоб так ти не забоявся й «Червоношкірих» із Цінцінаті або чікагських «Білих панчіх».

— Ви все там добре прочитайте, а тоді розкажете мені.

— Як ти гадаєш — чи не купити нам лотерейний квиток, щоб у номері було вісімдесят п'ять? Адже завтра вісімдесят п'ятий день.

— Можна, — сказав хлопець. — А чом би не вісімдесят сім? Пригадуєте, як вам тоді пощастило?

— Двічі такого не випаде. А ти певен, що знайдеш квиток на вісімдесят п'ять?

— Можу замовити.

— Одинарний. За два з половиною долари. От тільки де б нам їх позичити?

— Пусте. Я завжди можу позичити два з половиною долари.

— Та й я, мабуть, зміг би. Але намагаюся не позичати. Спершу позичаєш, а потім жебраєш.

— Ви тільки не застудіться, діду, — сказав хлопець. — Як-не-як, уже вересень.

— Місяць великої риби, — мовив старий. — Це тобі не травень, коли хто хочеш рибалка.

— Ну, я йду по сардини, — сказав хлопець.

Коли він повернувся, сонце вже зайшло, а старий спав на стільці. Хлопець зняв з ліжка стару солдатську ковдру й накинув йому на плечі поверх спинки стільця. — То були дивовижні плечі — і досі ще могутні, хоч які й старі,— і шия теж іще міцна, і тепер, коли старий спав, схиливши голову на груди, зморшки на потилиці вирізнялися не так чітко. Сорочка на ньому була така сама латана-перелатана, як і вітрило, й латки, нерівно повицвітавши на сонці, рябіли різними кольорами. А от обличчя було таки дуже старе і з заплющеними очима видавалося зовсім безживним. Газета лежала в старого на колінах, і рука, впавши на неї, не давала вечірньому вітрові здути її геть. Нога старого були босі.

Хлопець не став його будити й пішов собі, а коли повернувся, старий ще спав.

— Прокиньтеся, діду, — мовив хлопець і поклав руку йому на коліно.

Старий розплющив очі і з хвилину повертався звідкись дуже здалеку. Потім усміхнувся.

— Що це ти приніс? — запитав він хлопця.

— Вечерю, — відповів той. — Зараз будемо їсти.

— Мені не дуже хочеться.

— Треба. Не може людина цілий день рибалити й нічого не їсти.

— Я можу, — сказав старий, підводячись. Він узяв газету й згорнув її. Тоді почав згортати ковдру.

— Накиньте ковдру на плечі,— сказав хлопець. — Поки я живий, ви не будете рибалити голодний.

— Тоді живи довго й бережи себе, — сказав старий. — Що ми маємо на вечерю?

— Чорні боби, рис, смажені банани й печеню.

Хлопець приніс вечерю з «Тераси» у подвійному металевому судку. В кишені у нього були два прибори — ножі, виделки й ложки, — загорнуті кожен окремо у паперову серветку.

— Де це ти взяв?

— Мартін дав. Господар «Тераси».

— Треба йому подякувати.

— Я вже подякував, — сказав хлопець. — Вам нема чого турбуватися цим.

— Я дам йому почеревину з великої рибини, — сказав старий. — Він же не вперше отак нас виручає?

— Та не вперше.

— Тоді треба буде дати йому щось іще, крім почеревини. Он як він про нас піклується.

— Ще й дві пляшки пива прислав.

— Я більше люблю пиво в бляшанках.

— Знаю. Але сьогодні пляшкове. Пляшки я віднесу назад.

— Ти добрий хлопчина, — сказав старий. — Ну, то будемо їсти?

— Я ж вам весь час про це кажу, — лагідно мовив хлопець. — Тим-то й не відкривав судка, поки ви не готові.

— Уже готовий, — сказав старий. — Мені тільки треба було вмитися.

«Де ж би ти вмився?» — подумав хлопець. Воду в селшці брали за дві вулиці звідти. «Треба подбати, щоб у нього завжди була вода, — подумав хлопець, — і мило, і добрий рушник. Чого я такий нетямкий? Треба дістати йому нову сорочку, теплу куртку на зиму, якесь взуття і ще одну ковдру».

— Печеня чудова, — мовив старий.

— Розкажіть мені про бейсбол, — попросив хлопець.

— В американській лізі попереду «Янкі», як я й казав, — потішено мовив старий.

— Сьогодні вони програли, — заперечив хлопець.

— Це нічого не означає. Великий Дімаджо знову розігрався.

— Крім нього, в команді є й інші.

— Авжеж. Одначе гру робить він. У другій лізі, там, де Бруклін і Філадельфія, я б віддав перевагу бруклінцям. Але згадай лишень Діка Сіслера й оті знамениті кидки в Старому парку.

— Еге ж, та просто щось незвичайне. Так далеко ще ніхто не бив.

— А пам’ятаєш, як він, бувало, приходив на «Терасу»? Я ще хотів був запросити його піти з нами в море, та не зважився. А тоді сказав тобі, щоб ти його запросив, але ти теж побоявся.

— Я пам'ятаю. Дурний був, що побоявся. Може, він і пішов би з нами. Ото було б про що згадувати ціле життя!

— Хотів би я взяти з собою в море великого Дімаджо, — мовив старий. — Кажуть, його батько був рибалкою. Можливо, він теж колись бідував, як і ми, то зрозумів би нас.

— А от батько великого Сіслера ніколи не бідував. Коли був такий, як я, він, цебто батько, вже грав у класних командах.

— А я, коли був такий, як ти, плавав матросом на вітрильнику, що ходив до Африки. І вечорами бачив там на березі левів.

— Я знаю. Ви мені розповідали.

— То поговоримо про Африку чи про бейсбол?

— Мабуть, про бейсбол, — відповів хлопець. — Розкажіть мені про великого Джона Мак-Гроу.

— Він колись теж вряди-годи заглядав на «Терасу». Та коли хмелів, то був страх який буйний і норовистий. А крім бейсболу, захоплювався ще кінними перегонами. Бувало, завжди носив у кишені списки коней і часто називав їхні імена по телефону.

— То був великий тренер, — сказав хлопець. — Мій батько вважає його за найкращого в світі.

— Бо він найчастіше тут бував, — сказав старий. — А коли б сюди щороку приїздив Дюроше, твій батько вважав би найкращим його.

— А хто справді кращий тренер — Люк чи Майк