Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська

Господар усміхнувся.

– Я вже давно то знаю. Сам її батько мені говорив се.

– Та він би рад його дістати до себе. Але, по-моєму, Гриць ще не одній голову закрутить, заким не одружиться… – відповіла жінка.

– І на свою натрапить… – докінчив господар.

– І на свою натрапить… – повторила вона і вмовкла.

– Старий Кривинюк добрий ґазда, і Настка працьовита дівчина, в батька вдалася. Нехай би колись побралися, як йому суджена, – обізвався знов господар.

– Та добра дівчина… – відповіла якось знехотя жінка. – В неї відтепер якийсь розум, як у старої. Добра, – і урвала.

– Та тим-то для нього і добра, – відповів чоловік. – Він за кіньми і голову забуде… а вона буде на все позір мати. Тим-то й добра…

Гриць, бачачи іноді по суперечках з родичами, що правда по стороні їх, але заразом і його, особливо тому, що його вдача силувала його «от таке» заводити, що викликувало гнів з обох сторін, забирався з хати і не вертав до неї скорше, доки не заспокоївся він сам, а з ним і господарі.

І таке повторялося чи не згуста, а все через його чудну вдачу, що ніякого примусу не зносила, чим-будь ображалася і понад усе любила свободу. Якби не сусідська донька Кривинюкова Настка, з котрою добре держався, всі жалі ділив, якби не батькові коні, які любив понад усе, та вівці, над якими ще як хлопчина своїм голосом, як над дітьми, панував – він був би вже давно батька-матір покинув і поволікся в світ. Його держать тут, як на ланцюгу, а деякі люди розказують, особливо ж один старий білоголовий циган, що все що кілька років переходить через їх село з Угорщини і до них вступає по милостиню та спочиває, оповідає, що там десь далеко від їх гір, лісів, є ще й інший світ і люди. Між них він би ішов, учився би та став великим паном і так жив би, вивчившись передусім на скрипці грати. Отаке роздумував часто-густо Гриць, особливо, як був молодим хлопцем; волікся неспокійно з вівцями з місця на місце і побирав за те від батька-матері лайку. Але тепер він вже парубок під вусом і, як батько сміючись казав, «до розуму носом зближався», як здавалося, успокоївся. Коли мати, роз’ятрившись чим-небудь, «пройдисвітом» або, ще ліпше, «циганом» прозве… він сміється.

– Чи в мене, мамо, чорні очі і я чорний, що в вас я на цигана похожий? В мене очі голубі, як небо, кажуть дівчата, особливо Кривинюкова Настка, ними я їм милий, а ви – не бачивши ні мого батька, ні матері, вигадуєте циганів на мене. Гріх, мамо!

І мати вмовкає, усміхнеться… і стає знов добра; вона дала б і душу за свого Грицька, якого їй чи не всі завидують, такий вже гарний і розумний вдався. Вже-таки ніхто не годен на Гриця довго гніватися. Він всіх за пазухою має, як його впевняє білолиця Настка.

Чим?

Може, саме тією подвійною вдачею своєю, а радше двома душами, що в нім, ніби від часу до часу пробудившись, поборюють себе. Одна непостійна, тужлива, пуста, палка, друга вразлива, горда і вдатна. До доброго тягне Гриця, до красного, до любові… а передусім до свободи, широкої, безмежної, як крилаті ліси по верхах, як бистрі ріки там, в долах. Як та широка пуста, що йому, по оповіданню старого Андронаті (так звав себе білоголовий циган), іноді аж у сні ввижається. «Хижуном» родився, баламутом, каже Настка, що його любить, як рідного брата або чи не більше ще, саме яким вже вдався. З нею він і найліпше товаришує чи в тузі, чи по веселому настрої. Вона його ніби до ладу приводить.

– Чому ти такий смутний, Грицю? – питає іноді, побачивши його поважного, невдоволеного з виду.

– Тяжко на душі, – відповідає він.

– То заграй на сопілці або трембіті. Собі і мені заграй, Грицуню! – просить щиро… і тулиться до нього білолиця Настка. – Ніхто в селі не грає так, як ти, любо та до серця. – І тими словами впроваджує його ніби в інший світ. І щоб вже догодити їй і сяк-так собі, він починає грати.

Тільки щастя його, – каже, – що сопілка, трембіта і Настка.

І те правда. Ніхто на всі сусідні гори не грає так до серця, як він. Особливо на трембіті, він мов святою молитвою по верхах… жене.

А літніми вечорами, то вже і голосом ніхто так не виспівує, як Дончуків Грицько, вештаючись коло хати і худоби, виводячи одну просту пісню понад другу. А всі або дуже смутні, або всі веселі, інших він не любить.

В селі всі дівчата липнуть до нього, хоча він до жодної. Хіба що до синьоокої Настки, але й то, як каже товаришам, «не все», лиш тоді, як вона його назад до «розуму» приведе, до праці нажене, не дасть «волочитися» – він її голубить, впевняючи, що колись її посватає. А зі всіх інших дівчат, – хоча й гуторить з ними, – все кепкує.

– Ви, дівчата, – говорить Настуні, – всі дурні.

– До часу, Грицуню… до часу… – відказує спокійно Настка. – До часу, може, і дурні ми, але як саме натрапиш на таку, що заверне тобі голову або, може, й любистку дасть, – то дивися, щоб не стратив ти весь великий розум твій!

– А он я вже тебе люблю, Настунько, – борониться Гриць і сміється веселими очима, – та ще розуму не втратив.

– Хто знає, чи вже і не втратив… – відказує вона і дивиться так само, як він, щиро, і просто в очі. – А он, – каже, – ти любиш мене і приходиш, а часом як покинеш, то і з тиждень волієш з конем перебувати, як зі мною: чи се вказує на розум?

– Та я чи не все такий був? – борониться Гриць.

– А може, ти і межи інші дівчата ходиш, чи я знаю, Грицуню? – питає вона. – Я не знаю. – І говорить се без докору, без злоби, а так собі спокійно, мов дитина.

– А чому б я не приставав з кіньми, не сходився з другими дівчатами? – питає він, та більше вже, щоб подразнити її. – Сідай і ти, – каже, – на якого-небудь коня твого батька і їдь зо мною і доволі дивися, як Гриць з кіньми розмовляє, а з другими дівчатами гуляє. Будеш бачити.

– Я не цікава, – відказує вона гордо, а все-таки в глибині душі вражена його байдужістю, хоч і не показує того, а відтак, поглянувши в його щирі очі, що якийсь час