Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська

– А як Тетяна виросте, буде вже на відданні, тоді вже хай приходить, коли сама захоче, – не втерпіла Мавра все-таки докинути.

– Як Бог дасть, що так буде, то нехай іде. А тепер не лишу. Знай, Мавро, – додала з чуттям, майже молячи, – не полонини на Чабаниці, млин над водою маєток мій, а вона одна, вона моє щастя. Мушу стерегти…

– В дорозі до мене не стріне її нічого злого, – обізвалася Мавра знов і вже сміливіше, – перелетить білу стежку від млина до гори, до мене, мов сама та пташка, а в долину пурхне і буде знов у вас.

Іваниха Дубиха усміхнулася.

– Якось-то буде, Мавро, – сказала ласкаво, – якось-то буде.

Мавра задоволилася – і на тім скінчилося…

Чабаниця – висока гора, почасти покрита старинними лісами, була одною з тих, на якій простягалися між лісом найпишніші полонини декількох багачів, а між тим і багачки Іванихи Дубихи.

На ній, особливо з тієї сторони, по котрій тяглася біла стежка, де зеленіли полонини багачки, саме недалеко її шпиля, висадила Чабаниця з себе біляву скалу, яку прозвали люди впрост «Білим каменем». З-під того «Білого каменя» було видно всі сусідні верхи і ліси, а між ними й одне село, назване Третівка, що лежало чи не на угорській вже границі, і було справді, як сусідили села около себе, з ряду третє.

Зі східної сторони Чабаниці, з якої півгодини ходу від обійстя і млина Іванихи Дубихи, вибігала в ліс біла стежечка, що, як сказано ще повище, обвивала гору Чабаницю і кінчалася за її плечима, злучаючися з одною широкою дорогою, що провадила в інші села, а також в Третівку…

Ідучи тією стежкою від млина Дубихи вгору лісом, з одної сторони попри її полонини, а з другої попри глибоку пропасть, де журчав веселий потік, що ніколи не висихав, натрапляв мандрівник трохи оподалік від берега пропасті, за кількома старими смереками колибу-бурдей Іванихи Дубихи.

Біла стежка, що бігла попри колибу, обперізуючи пестливо Чабаницю саме над яром, не конче спинялася около колиби. А колибі і байдуже було про стежку, що могла іноді і непрошеного для неї гостя-мандрівника впровадити до неї. Вона стояла, оперта з одної сторони до якогось каменя, чи не її великості, що, здавалося, відломився зі шпилю Чабаниці від самого головного «Білого каменя» і, скочуючись, опинився остаточно поза білою стежкою над берегом пропасті, становлячи якусь опору для малої колиби. Зі східної сторони зазирала колиба з-під смерек в саму пропасть з гучливим потоком… а там далі почерез неї – і на сусідню заліснену гору. Та її майже не видно зразу з-під широких крислатих віт старинних смерек лісу. Тим-то і припала вона циганці Маврі так до душі… і збудила в ній думку… зажити в ній на самоті і віддатися цілком ворожбицтву та ліченню людей різним зіллям з гори Чабаниці.

В перших літах свого існування хоронила колиба чабанів багача Івана Дуба, що не лиш літом пробували тут, доглядаючи по пасовиськах і полонині товар і коні, але іноді й зимою, коли сього вимагала господарська потреба. По смерті Івана Дуба стояла колиба кілька літ порожня і аж тепер діждалася нового мешканця в особі циганки Маври, якій здавалося, що ніхто і ніщо не замутить тут її спокою і вона зможе нестісненно віддаватися ворожінню, примівкам і всьому іншому, що входило в обсяг циганки-ворожки.

Одної прекрасної літньої днини спровадилася Мавра на Чабаницю.

Мала дванадцятилітня Тетянка відпровадила її в товаристві Іванихи Дубихи, ніби помагаючи переносити циганську обстанову і речі, яких, впрочім, було так мало, що по двох разах стануло вже все в хатині над яром на місці.

Коли Тетянка вертала від Маври білою стежкою, плачучи, теліпалися в її малих ушках золоті обручки-ковтки, півмісяці, які Мавра випорола з якогось старого лахміття і вложила дитині на пам’ятку від себе.

– Носи їх, доньцю, і не скидай ніколи… – говорила-примовляла Мавра поважно, вкладаючи їх дитині в уха. – Золото хоронить від зла і притягає друге золото. Малою дістала я їх від своєї матері, що здобула собі їх десь далеко, далеко в світі славним ворожінням своїм. Носи їх, а будеш в них красна і пишна, як сама туркиня.

– Як сама туркиня, – повторило так само поважно дівчатко, піддаючись спокійно операції чорної приятельки та прислухаючись з увагою кождому її слову.

Відтак, обіцяючи собі обопільно забігати як змога «частенько» до себе, розсталися.

– Приходи до мене, Мавро, бо я без тебе умру! – наказувала Тетянка ще раз при відході.

– Прийду, доньцю… прийду! – прирікала свято Мавра, утираючи мовчки сльози з очей, що сунулися їй по худім лицю з жалю за дитиною.

– Щоднини, – наказувало знов дівчатко.

– То, може, вже й ні, – чулося у відповідь, – бодай спочатку ні. Бо люди, побачивши мене так часто у вас, глузували б, що «дверми (сказали б) відійшла циганка, а вікном назад вернула…» Але не журися, доньцю. Мавра Тетянку любить, і вона її не забуде – прийде.

І справді, вона держить слова. Відвідує, як приобіцяла. Хоча і не щоденно, але й не зрідка. Лиш зимою гірко. Мати доню не пускає, та раз-два на тиждень приходить Мавра до неї. А наповнивши собі бесаги[277] тим, чим обдарить Іваниха Дубиха, і напестивши та налюбувавшися доволі Тетянкою, вона вертає вдоволена назад до своєї хати.

А Тетянка, що вже потрохи відвикла від Маври, звертається назад, уміхаючися вогкими очима до матері, і тулиться до неї…

Хутко звикла Мавра до своєї романтичної оселі і не жалує свого переселення.

За сільськими людьми вона не тужить, бо допекли їй в долах доволі, чи не на всі часи. А жінки й молодиці, дівчата і парубки, ба іноді і старі ґазди – хоч знані, хоч чужі, що потрібували поради і ліків чи примівок від знахарки-ворожки, знаходили і відвідували її й тут. І жодне, що тут появиться, не приходить з порожніми руками.

Одна принесе муки, друга молока, хліба, третя одробину світла, дехто грошенят на тютюн, а кожде чимось обдарить, жодне впорожні не прийде. І добре їй живеться, Мавра не знає великих злиднів, їй багато не треба.

А Тетяна що рік, то більша і краща, прибігає також погідними ранками до давньої своєї приятельки – і не скучно Маврі.

Літом збирає вона гриби, малини, ягоди, носить в місто на продаж, і все капне щось і за те. В п’ятницю і суботу спускається в сусідні села або й міста межи багачі по милостиню і ніколи не вертає з порожніми