Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська

Вечором розкладає свої здобутки на лаву і стіл, що ще по пастухах остали, і радується ними. Ранками збігає за деякою товариною Іванихи Дубихи дозирати – і живеться їй не согірше. Сказано: їй багато не треба. А зимою знов дні короткі, ночі довгі – і хутко переживаються. Весною і літом, аж до пізньої осені ходить ще і по зілля, яким між людьми тайком торгує, ворожить… і от як тручає ворожка Мавра свої дні на горі Чабаниці, в лісі навперед себе…

Інакше живеться Іванисі Дубисі та Тетяні в долині коло млина. Іваниха подається під вагою господарських клопотів, а Тетяна виростає, розвивається в прекрасну справдішню лісову русалку.

Їй вже двадцятий рік.

Висока, гнучка та білолиця. Особливо одним впадає вона кождому в очі, хоч би кому. Се своїм блідавим лицем і чорними густими бровами, що лукувато здіймаються, зціпившися над носом, над чорними задумчивими очима.

Виглядає, мов якась пишна боярська дитина, що дивується мовчки всьому на сім світі.

Переходить хто попри неї з людей, задивиться на молоде прегарне лице з високо підсуненими чорними бровами, що надають лицю виразу глибокого зчудування, – задержиться мимоволі на хвильку і любується нею.

А вона нічого.

Відповість з зачудованим поглядом мовчки згори (бо ж ростом в матір вдалася) – відтак, засоромившись бог знає чого, усміхається. І яка ж чудова вона тоді, коли усміхається. Скільки м’якості душі і серця, скільки тепла зраджує мимоволі усміх тих молодих невинних уст.

Попри те й душа її чиста, біла, мов голуб, і нічогісінько злого не знає. Яке зло знала би молода Тетянка, коли, окрім лісу, млина, своєї хати з святими іконами і старої няні Маври, нічого іншого не знає. Та, здається, ніхто не знався так добре на красі молодої Тетяни, як сама її поважна мати. Глядить іноді на неї і мовчки в душі молиться до неї. І не лиш до тої її тілесної краси, але й до душевної доброти тої одинокої своєї дитини. Ніхто-бо її справді не знає, не розуміє так добре, як сама мати. Яка працьовита, чесна, яка милосердна вдалася вона їй. Господи, змилосердися лиш над нею та дай добру долю!

Їй іноді лячно за долю тої дитини, над якою дрижить і на яку молоді люди чигають, мов справдішні хижуни. Вона бачить, як вони за нею спозирають, бігають, окружаючи її зразу здалека, мов ті рабівники[278]. А є між ними й гарні, є й багачі, та Іваниха жде все ще на щось ліпше, гідніше. Сама вже не знає, на кого ще жде, і через те заховує її інстинктивно для якогось ніби ангела-царе-вича, що має ще десь-звідкись прибути і забрати її від матері під свою щиру опіку.

Звідки мав би він прибути?

Не знає.

Її серце ще не віщує.

З долу, а її села – ні. Бо тут в долині вона знає вже всіх. Вже й кілька разів старостів виправляла. Не до вподоби були їм. Ні матері, ні доньці. Але, може, он там з-за тої гори, куди ховається ріка, потужнівши… то, може, і сплавами він колись над’їде.

Може…

Тому треба стерегти та доглядати Тетянку, щоб не подалася за нерівною собі парою.

Доглядає і пестить Іваниха Дубиха дівчину, дрижить і молиться о добру долю для неї.

Вона прийде.

Тетянка добра, милосердна і робуча – чому б і не наділив її за те Господь доброю долею?

Для добрих злої нема.

Живе Тетяна спокійно в матері, мов цвітка в зільнику. Не бачить і не чує багато. Особливо ж не бачить ніколи лиха. Не бачить навіть краси своєї, що всіх, мов те сонце, сліпить; хіба як над чистою водою похилиться – побачить себе. А там…

Сказано – не бачить і не чує нікого.

В село до дівчат-ровесниць мати лиш рідко коли пускає. Вони – віддалік від її обійстя і млина, і їй лячно про неї. Одну її лиш має, як одну душу, одне серце в грудях, тому всього боїться. Хто Богом суджений, сам навернеться до млина. Він пишним гуком своїм не одного приводить. Він як окремий який світ, – а Тетянка його бояриня. Хто б не зацікавився нею, не поглянув на неї?

Лиш одного не спиняє тепер мати Тетяні. В однім не стісняє її ніколи. А то – заходити до ворожки Маври над яр, коли б не захотіла, і гуляти лісом.

Ідучи вгору лісом, співає Тетянка повною груддю, ніби віддає, що в душі дзвенить. Воно ясне, сильне, природне і чисте. Сказано – краса з першої, Божеської руки.

Іде вона по білій вузькій стежчині все вгору, тут і там схиляючись за тужливо похиленим дзвінком-цвіткою – між хвилюючим шумом смерек, і все попри свої та сусідні полонини. І їй тут добре.

А стара Мавра! гай, гай, хто так уміє сторожити над дівчиною, як сама вона! А її вже всі бояться – хоча б лиш для страшних очей, що одним їх полиском – знає покарати. То ніхто і словом не торкнувся би Тетяни.

Сама ж Іваниха Дубиха, строга і богомільна, щонеділі і свята ходить з донькою своєю удвійці до храму Божого, а зимою їздять…

Молодий Гриць, годованець багача Михайла Дончука в Третівці, недалеко угорської границі, дізнався доволі рано про те, що він не рідна його дитина, а чужа, підкинена, яку знайдено колись в лахмітті на призьбі. Хоча його господарі, чи, як він їх звав, батько-мати його, і добре держать, і гарно зодягають, то господиня, розлютившись іноді, заклене йому на добре. І в таких власне хвилях зачуває, що він «пройдисвітське насіння», що в «циганськім», закуренім лахмітті опинилося на «гризоту» та журу добрим людям під їх спокійною стріхою.

При таких нагодах переймав Гриця такий жаль і туск[279] до всього тутейшого гірського світу, що був би йшов, куди очі несли, щоб лиш не чути і не бачити тут нічого. Та не лиш тоді прокидається в нім якась чудна туга в серці до далечини… і іншого світу. Ні. То нещасне почуття не дає йому і в мирних хвилях спокою. Не дає оставатися довго на однім місці, через що, головно, і набрався він від господарів якнайбільше лайки, а часом і бійки. Заставляють його іноді доглядати вівці; він доглядає день, два або й чотири добре і щиро. А далі ні з сього ні з того покине все стадо і поволічеться в цілком противне місце, де немає ні доволі паші, ні води. Або знов пристане до чабанів з товаром, або до парубків з кіньми… і тут повторюється те саме, доки