Диво - Павло Архипович Загребельний
Князь теж увійшов у смак, йому, видно, сподобалася запопадливість Міщилова, він жваво обмовляв усі вимоги майстрів, приємно було спустити цих загадкових людей з захмарностей їхнього незбагненного вміння на грішну землю, спостерігати їхнє перетворення на простих смертних, виставляти їм вимоги: де мають мешкати, скільки працювати, які свята справляти, а які занехаяти, що їм робити вільно, а що ні, які розваги допускаються, а які заборонено, яка буде платня і як з одягом, і що буде, коли хтось з них невиліковно захворіє або втратить зір на княжому будуванні, і як мають дотримуватися посту, і про заборону ловів у княжих землях, і про недопустимість блуду, і про стеження за будівництвом, і про молитви…
Колись ще малим, прикутий своїми хворощами до ліжка, рятуючись від нудьги й розпачу, виліплював Ярослав з хлібної м’якушки неоковирних коників і пташок, потім пробував різьбити подарованим князем Володимиром ножем по чорному дубу, веселий воєвода Будий розхвалював ті дитячі витівки, казав, що ніхто так не втне, як малий князь, дохвалився до того, що Ярослав під час одного з нападів шалу став кричати, щоб йому зібрали до ложниці всіх київських малюків, які вміють ліпити чи різьбити; воєвода пообіцяв уволити князівську забаганку, справді, кілька день збирав по всьому Києву якихось зашмарканих і обдертих хлоп’яків, десь їх довго мили в бані й перевдягали, перш ніж допустити до малого князя, вони лякалися пишних палат, озброєної сторожі, численної челяді, яка сновигала по всіх усюдах, в Ярославовій палаті злякано тулилися коло дверей, не мовили й слова, та малий князь теж, здається, не горів бажанням вступати з ними в розмови, спитав тільки воєводу: «Ну, що вони там уміють?»
Будий мовчки став показувати князенкові ліплення й різьблення, там були речі досконалі.
– Брехня! Обман! – похмуро глянув на все те князенко. – Не можуть малі такого…
– А побачимо! – весело мовив Будий. – Ось дамо їм глину та дерево, і хай хто що хоче, те й утне!
– І щоб перед моїми очима, – сказав Ярослав.
Дано малим глину, дано дуб і різаки, хто сів на лавки, а хто й просто примостився на підлозі, хлоп’яки взялися до роботи запекло й віддано. Ярослав вирішив поки що втриматися, глянути, що з того вийде, він мовби передчував, що змагатися йому з цими малими киянами не виходить і не личить, терпляче ждав, коли з’являться з-під отих малечих рук перші ліплення і перші різьблення; малих нагодовано обідом разом з князем, коли стало темніти, запалено свічки, щоб робота не припинялася, хто першим викінчував свою надумку, брався до чогось нового; Ярослав не мав куди поспішати, однаково змушений був лежати, він сказав їм, що можуть тут жити хоч місяць, що згодом і він сам приєднається до їхньої змаганини, але чим більше носив йому в постіль Будий речей, зроблених нашвидкоруч, майже на бігу, отими безвісними хлоп’яками, тим мовчазніший і похмуріший ставав малий князь, тим з більшою нехіттю позирав на своїх суперників, бо збагнув, що коли б посадовити його з ними, то був би з-поміж них найгірший, найнездарніший.
І з його ліплень та різьби хіба що сміялися б.
В нападі шалу вигнав їх усіх разом з розсміяним воєводою геть, зненавидів одтоді всіх, хто має мистецькі здібності, але з роками в глибині душі став поважати за наслане від бога вмільство, бо відав тепер гаразд, як багато мистецтвом можна завоювати душ.
Через те сам приймав художників, викликаних з Візантії, сам радився з ними, навіть на прощання згадав про Сивоока, поплескав його по плечу, сказав Міщилові:
– Не зобижайте цього чоловіка.
– Христоса йому не вистачає, – сердито мовив Міщило. – Скрізь і завжди чогось шука!
Він ревниво заступав князя від своїх антропосів, найперше ж – од Сивоока, боявся, видно, що Сивоок знов почне за рибу гроші, але той мовчки вклонився князеві, пішов з сіней в гурті своїх мовчазних товаришів, які вже давно пересвідчилися, що в їхньому ділі слова марні, важить тільки вмільство, та й Сивоок несвідомо притримувався тої самої думки, мабуть, саме тому прикипів навіки серцем до Ісси, яка вміла весь світ вмістити в один-єдиний вигук-зітхання «іс-са!».
Для візантійських майстрів, стосуючи новгородський звичай з утриманням варягів, завчасу виділено окремий двір за валом, коло самого місця спорудження церкви, але Сивоок хотів мати для себе з Іссою окреме житло, пішов по Києву, щоб найняти хижу; довго шукав, Ісса ходила за ним тінню, закутана в хутро, яке Сивоок справив їй на торгу, бо мерзла вона вже й від осіннього вітру, нарешті вдалося купити в родичів умерлого старого коваля наполовину зариту в землю дерев’яну хижу коло Бабиного торжка; хижа мала добре складену піч, обіцяла тепло на довгу зиму, хоч трохи й лячно було спускатися на три скіпці в землю, так ніби сходив у могилу, надто ж беручи до уваги, що довкола височіли нові боярські й купецькі доми на підкліттях, з різьбленими прикрасами, з вікнами в свинцевих рамах, затягнених прозорим міхуром або й з вставками з заморського барвного скла, та Сивоок тішив себе надією, що житло це цілком тимчасове, сподівався він згодом поставити собі в кутку їхнього двору новий домок; для Ісси було байдуже, де і як жити, – їй потрібен був тільки Сивоок, вона лякалася, коли він ішов з дому, щільніше куталася в хутро, величезні її очі поблискували з-над хутра сполохано й болісно. Заставав її завжди, як і лишав, нікуди не виходила, не відлучалася з двору, терпляче ждала його повернення, не питала, де був, що робив, як там посуваються їхні справи, він приносив додому їдво й питво, купував Іссі київські прикраси, вперше в житті доводилося йому придбавати все необхідне для житла, а знав, що тут не обійдешся, як на
