Диво - Павло Архипович Загребельний

Князь дивився на церкву згори вниз, так мовби дивився на вже збудований свій храм бог з високого неба; в безлічі бань, у їх нагромадженні, у їх розспіваній красі Ярослав упізнав одголоси дерев’яного храму святої Софії в Новгороді; немало довелося бачити йому схожих чимось на цю споруду дерев’яних поганських святинь у землях Деревлянській, Сіверській і Полянській, тоді палили всі ті святині, гадалося, що вже ніколи не відродяться вони з попелища, а виходило, що мав слушність отой закудланий у велетенську бороду святий чоловік у печерці: не вмирають старі боги, відроджуються в повій іпостасі, в новій силі й красі, не лякаються всевладдя візантійського мистецтва, в силі й нездоланності духу свого піднімаються над ним – і від цього відкриття князеві стало страшно, але водночас і радісно: відчув Ярослав, що аж тепер, може, нарешті зуміє подолати свою роздвоєність, яка мучила його стільки років: народжений під знаком Терезів він намагався урівноважити нове, чуже з старим, своїм, але нічого не виходило, старе бунтувалося, нове часто йшло всупереч з видимою потребою, він був послідовний у введенні нової віри, отриманої від князя Володимира, але в церквах ішли відправи й грецькою, і слов’янською мовами, він хотів вивести Русь на широкі простори світу, але бачив водночас, що розгублює багато свого, рідного, без чого в світі показуватися нема ні потреби, ні слави. І ось перед ним – церква, храм, собор. Завершення й поєднання всіх його мріянь, намагань, сподівань, розчарувань і вагань. Хай народиться з протиріч його життя, боротьби й влади, хай стане пам’яткою цього каламутного й великого в своєму неспокої часу, коли народ руський явив світові не лише велич своєї сили, а й велич духу. І хай тоді кажуть про князя Ярослава, що хочуть.

Але так тільки думав князь, а не сказав нічого, не зворухнувся, так само загадково тримався на межі світла й темряви, нічого не могли в ньому запримітити ані Сивоок, ні Гюргій, марно ждали вони від князя захоплень а чи осуду. Він стояв, дивився, а може, й не дивився на зліплений з воску храм, рівного якому ще не бачив ніхто ніколи.

– Хто зліпив? – нарешті порушив мовчанку Ярослав, але спитав таким буденним і безбарвним голосом, що Сивоокові не було охоти відповідати і він змовчав.

– Хто? – повторив Ярослав, і тепер у голосі в нього вже пробивався гнів.

– Він зробив! – вискочив на світло Гюргій. – Нащо питаєш, князю? Він це зробив! Ніхто більше не зможе!

Князь відступив од світла і ляснув тричі в долоні. Гюргій завмер коло свічки, здивований і обурений. Що б то мало значити?

Нечутно відчинилися двері, Ситник став на порозі, подав з темряви свій голос:

– Я тут, князю.

– Звели послати тому, в печерці, дичини з княжого столу і меду в срібному посуді, – сказав спокійно Ярослав, – і посилати щодень моїм іменем.

– Ага, так.

– Іди!

Ситник з муркотом зачинив двері. Примхи княжі незбагненні. Не спитав навіть, чи живий ще той дідуган, у якого вся сила пішла в бороду.

Але ще більше спантеличені княжими словами були Сивоок і Гюргій. Не знали вони ні про якусь печерку, ні про якогось чоловіка, ще менше в’язалося все це з розмовою про церкву. Та Ярослав і не дбав за те, щоб його співрозмовникам стало все ясно. Він наблизився до воскового храму, схилився над ним, розглядаючи тепер уже пильно й уважно, сказав тихо:

– Пояснюй.

Стосувалося це Сивоока, в князевім голосі було не так веління, як припросини, але Сивоок мовчав. Чи то давав князеві час вивчити церкву в усіх її частинах, чи то й взагалі вважав, що будь-які пояснення тут марні й недоречні.

– Пояснюй, – знову повторив Ярослав.

Тоді не стерпів Гюргій. Нарешті в ньому прорвалася його природна палкість і нестримність. Він змахнув обурено руками, крутнувся в світляному колі, мало не зачіпаючи князя, гукнув:

– Слухай, князю! Коли ти робиш дітей? Ти ж так усі ночі пробалакаєш! Чому такий балакучий!

– Тебе не стану кликати в поміч дітей робити, – посміхнувся князь, – а розмови треба вести, бо не для мене – для держави все робиться, для слави божої і на віки вічні. Ти покладеш камінь та й підеш собі далі ще десь класти, а церква стоятиме на цій землі віки. І казатимуть про неї всяке, якщо ми, перш ніж збудувати, не подумаємо як слід та не скажемо всього, що треба й можна сказати. Пояснюй.

– Скажи йому, – вже спокійніше попросив Сивоока і Гюргій, – скажи, хай почує.

– Ну, що? – Сивоок теж підійшов до них, тепер усі купчилися в світлі, а храм був поміж ними, проростав крізь них, мов дерево остаточності, нестримно й тихо струменів, така таємнича сила була в ньому, що князь не витримав – перехрестився, тоді Сивоок зробив рукою рух круглий, мовби обіймаючи майбутній храм у всій його хвилястій красі, сказав просто – Весь храм зокола розписати в наші барви, щоб став посеред Києва і посеред цілої землі писанкою, людською радістю…

– Не думаймо про камінь зокола, – урвав його князь.

– А всередині буде досить простору, щоб вмістити в храмі цілий Київ. Покладемо в головній бані мусії різнобарвні, вже маю перед очима весь їхній блиск і сяйво, знаю, де і як. А далі пустимо по стінах і склепіннях фресковий розпис, щоб замінити дорогі заморські мармури. Не маємо мармурів для здоблення стін і колон, а везти з-за моря – довго й дорого, тож знов застосуємо наше прадавнє вміння і візьмемо всю середину в візерунки…

– Не думаймо й про внутрішній простір, – знов нетерпляче перебив князь, видно караючись якоюсь тривогою чи то ваганням.

– Тоді про що ж думати! – крикнув Гюргій.

– Хто збудує такий храм? – спитав Ярослав.

– Я збудую, – тихо відповів Сивоок.

– А хто прикрасить?

– Теж я.

– Сам? Не може одна людина звершити таке велике