Диво - Павло Архипович Загребельний

– Поможуть мені мої товариші.

– А коли збунтуються, як оце збунтувався ти супроти них?

– Не проти них – тільки проти Міщила та проти Агапіта.

– А митрополит? – не вгавав князь. – Що скаже митрополит?

– Те, що князь, – підказав Гюргій. – Хіба князь боїться митрополита?

– Бога боюсь, – зітхнув Ярослав. – Вчора освятили підвалини церкви, а сьогодні їх розруйнувати?

– Лишимо так, – засміявся Гюргій. – Маленька хитрість. Хай собі лежить той камінь. Покладем новий. Буде церква з двома підвалинами. Як у чоловіка два імені: одне для бога, друге – для людей.

– Легкий ти чоловік, Гюргію, – знов зітхнув Ярослав. – А все на світі робиться нелегко, життя складне людське, вимагає думання.

– Ах, гарна буде церква! – поцокав язиком Гюргій. – Велика й славна, як ніде!

– Чому мовчиш? – спитав Ярослав Сивоока.

– А що маю казати?

– Хвали свою церкву.

– Нащо її хвалити? Ще ж нема нічого. Віск самий. Піднесеш свічку – розтане безслідно.

– Те, що в людині, безслідно не щезає, – зауважив Ярослав.

– Бачив я, що й людей самих з світу зживають.

– А оте й далі живе, – поглянув йому в очі князь, – знаєш же добре! І знаєш, як замахнувся оцією церквою! Знаєш?

Сивоок мовчав.

– Упертий ти чоловік, а князі впертих не люблять, князям треба підкорятися, їм подобаються люди, як віск, не жди від мене милості й поступок, – з навмисною жорстокістю мовив Ярослав до Сивоока. – Чи ждав чогось іншого?

– Віск тобі й дав. Роби з нього, що хочеш.

– І що можеш! – крикнув Гюргій. – А сам не вмієш – попроси нас! Сам упадеш без підпори, довго не вистоїш.

– Ну, гаразд, – втомлено промовив Ярослав, – час мені до молитви, а ви йдіть.

– Не сказав нам нічого, – Сивоок раптом скинув з себе нерішучість, в голосі в нього була несподівана твердість. – Не для тебе робили цю церкву – для нашої землі. Не хочеш ставити в Києві – поставимо десь в іншому місці. А стояти вона має!

Ярославові хлюпнуло червоністю в обличчя. Він заніс був руки, щоб ляснути в долоні, але стримався, трохи помовчав, роздуваючи гнівливо ніздрі, повів тільки перед обличчями в Сивоока й Гюргія долонею:

– Ідіть. Думатиму.

А Ситникові, що виник у темних дверях по відході тих двох, сказав:

– Пошли за Ларивоном у Берести. Жду його завтра після заутрені.

Ситник не йшов, дивився на воскову ліплену церкву.

– А оте, князю? Викинути?

– Дурний ще єси вельми, – спокійно мовив Ярослав.

– Не подобається мені вельми отой… Михаїл, – пробурмотів Ситник. – Підозрілий він.

– Що ж то за держава, де талант беруть під підозру! – гірко всміхнувся князь. – Та не дивуюсь тобі, Ситнику, бо самому собі, видно, не віриш. Як би ж повірив цьому Сивооку?

– Сивооку? – Ситник аж нестямився від несподіванки. – Михаїл же він?

– І Михаїл, і Сивоок. Головне ж – чоловік великих здібностей.

– Ой підозрілий він, князю, повір мені!

– Гаразд, набрид ти з своїми підозрами. Вже пізно. Йди!

– Ага, так.

Ніхто ще нічого не знав, коли князь радився й з Ларивоном, не догадувалися ні про що й тоді, як запрошено було до князя митрополита Феопемпта, і той у облаченні з потрійної негнучкої, шурхітливої парчі, з високим посохом, обкованим важким сріблом, появився в княжих сінях в супроводі свого почту з Десятинної церкви Богородиці. Та ось прийшло від князя повеління припинити всі роботи на будові, і там кілька днів нічого не діялося. За той час старий Феопемпт ще побував у княжих сінях, але тепер уже князь виставив од себе пресвітера Ларивона, і було трохи смішно спостерігати, як проти зсохлого на сарану, загубленого в дебелих, прошитих важким золотом шатах митрополита стає світлобородий, мужикуватий руський священик у піддирканій старенькій рясі, в поруділих чоботях-витяжках з грубої шкіри, тільки й було коштовного на Ларивоні, що дорогоцінна панагія з адамасами й смарагдами, подарована йому князем Ярославом, як сів той на київський стіл, перемігши Святополка. Митрополит наполягав на тому, щоб продовжувано ставити церкву на освячених підвалинах, бо вже усталено було всіма не тільки розміри й вигляд тої церкви, а й затверджено ним, тобто митрополитом, весь порядок внутрішнього здоблення, розписано все, і тепер змінювати не годиться, божа церква повинна ставитися за одним замахом, без переробок і без змін первісного начерку. Звертався митрополит до князя, але відповідав йому пресвітер Ларивои, хоч і стояв нижче за Феопемпта, підлягав йому по чину, однак мав повноваження від Ярослава, який не хотів розпочинати суперечок з митрополитом, тим самим ніби не наполягаючи на своєму замірі будь-що відмовитися від розпочатих робіт і взятися за спорудження якогось нового храму, якого ще ніхто й не уявляв собі.

Не мовлено майже жодного власного слова, густо сипалися словеса з Святого письма, з отців церкви, з грецьких книг. Ларивон і митрополит намагалися пересилити один одного в книжній премудрості, починали ще від смерті Адамової, коли вмирав він на руках у старої Єви й ангел, посланий Всевишнім, поклав йому під язик зерно, з якого згодом виросло дерево хреста. Дерево те росло до часів царя Соломона. Він звелів його зрубати і вжити на будову мосту через потік. Коли ж Великий Костянтин завоював Єрусалим, то ніхто не знав, де сховано дерево хреста, знав про це лиш чоловік, на ймення Юда, але не видавав таємниці, за що Єлена, мати Костянтина Великого, звеліла вкинути його до глибокого безводного колодязя, і лиш після того знайдено було священне дерево. Через триста літ перський цар Хозрой спробував завоювати Єрусалим, але імператор Іраклій розбив поганина і, босий, на чолі процесії вніс хрест до Єрусалима на власних плечах. Всі священні імператори великих ромеїв ставили