Диво - Павло Архипович Загребельний

кине хліб, а Ніколич водночас з цим кине йому свою каблучку, обману ніхто не боявся, бо серед ув’язнених панували найвищі закони честі; справді, хліб і маленька золота каблучка полетіли з двох відокремлених секторів майже водночас, але ні чорногорець, ні француз не змогли скористатися з обміну, бо за їхніми переговорами пильно стежив німецький вартовий з поблизької вежі, він вчасно попередив по телефону своїх колег, німецьку точність задемонстровано було в той спосіб, що саме тоді, як до Ніколича долітав хліб, а до француза – золота каблучка, коло одного й коло другого вже стали німецькі солдати, хліб і золото були негайно конфісковані, обох винуватців спроваджено до комендатури, складено відповідного протокола і обидва – чорногорець, і француз – помандрували на місяць до карцера.

І ось війна кінчається, Ніколич після багатьох пригод добувається до своєї Чорногорії, зустріч з дружиною, яка вірно ждала його стільки років, все прекрасно, але раптом дружина питає: «А де мій дарунок? Адже це каблучка врятувала тебе від загибелі!» Ніколич починає розповідати дружині всю цю історію, але ж є речі, яких жінка не може зрозуміти! «Ти віддав її полячці!» – категорично заявляє дружина. «Але ж чому саме полячці? – дивується Ніколич. – Вже швидше німкені або хоч француженці, бо потім я попав до Франції». Але дружина вперто стоїть на своєму: «Я знаю: ти віддав її полячці. Всі ви, чоловіки, однакові…» Ясна річ, потім про каблучку було забуто, бо живий чоловік все ж цінніший за найдорожчу коштовність. А тим часом… Табір, де колись був Ніколич, зайнято було американським військом, після відомих угод американці передали в розпорядження уряду Західної Німеччини все, що лишилося по війні, управління відшкодувань починає знайомитися з документами, Вассеркампф натрапляє на протокол допиту француза й Ніколича, до протоколу ж, як речовий доказ, прикладено золоту каблучку з діамантом, яка збереглася впродовж усієї війни! Така німецька чесність!

Вассеркампф зробив те, що на його місці зробив би кожен: довідався, чи живий ще Ніколич, дізнався про його адресу і неждано став перед подружжям Ніколичів у Тітограді власною персоною, ввічливий, усміхнений.

– Уявляєте? – засміявся Вассеркампф. – Неймовірно просто! Фрау Ніколич сприйняла це як послання небес. Нащо вже Ніколич чоловік з нелегкою долею, а й той розчулився. Це було прекрасне видовище! Такі хвилини ніколи не забуваються, нетва!

Борис хотів був ще раз урвати Вассеркампфові захоплення з приводу золотої каблучки, поспитавши, чи не думало їхнє управління спробувати, скажімо, повернути оті тонни волосся жінкам, спаленим у крематоріях Освенціму, хоча б тільки самого Освенціму! Але передумав. Однаково мертвих не воскресиш, а Вассеркампфа не вирвеш з його дріб’язкових захоплень. Сказав інше:

– Сподіваємось, що нам ви допоможете так само, як Ніколичу? Тим більше, що йдеться теж про річ цілком матеріальну і, здається, уцілілу.

– Я зацікавлюся цим питанням, – пообіцяв Вассеркампф, – і якщо…

– Але для цього ми повинні поїхати до Марбурга, – нагадав Борис.

Вассеркампф, мовби не вірячи йому, глянув на Валерія.

– Так, нам треба в Марбург, – ствердив той.

– Очевидно, це можна влаштувати, – Вассеркампф тер собі перенісся, він ще, видно, й досі жив тою історією про золоту каблучку (така прекрасна історія! що може ліпше свідчити про німецьку чесність?). – Якщо не помиляюсь, ідеться про якийсь старовинний манускрипт…

– Просто невеличкий шматок пергамену, – підказав Борис, – але це надзвичайно важливий документ, який розкриває одну з найбільших загадок про наших художників часів Київської Русі…

– Художників? – миттю вхопився за слово Вассеркампф. – Я розповім вам, як одна німецька жінка врятувала від смерті руського художника. Неймовірна історія!

– Нам треба в Марбург, – сказав Валерій.

– Так, ми повинні бути в Марбурзі й зустрітися з професором Оссендорфером, – підвівся Борис.

– А по дорозі ви розповісте нам історію про художника, – посміхнувся Валерій, показуючи Вассеркампфу свій бездоганний проділ. – Отже, гер Вассеркампф, коли ми з вами зустрічаємося? Завтра вранці?

– Я вам зателефоную – нетва? Обіцяю все влаштувати. Що ж до історії з художником, то ви втрачаєте пречудову нагоду, запевняю вас. Він був скульптор.

– До побачення, гере Вассеркампф. – Валерій і Борис були вже коло дверей, двері автоматично відчинилися.

– Але ви ще почуєте цю буквально приголомшливу Історію! – навздогін їм прокричав радник по відшкодуваниях.

– Ох і тип! – зітхнув Борис, коли вони опинилися в коридорі.

– Хайдеггер! – розвів руками Валерій. – Хайдеггер і Ясперс. «Випробувати маскарад, щоб відчути справжнє».

Отава йшов похмурий. Всі ці безлико-модерні коридори, безшелесні ліфти, лискучі площини, що віддзеркалюються одна, в одній і стократно повторюють твоє зображення в усіх можливих і неможливих проекціях, вся ця причаєність, тиша й порядок, немов у розлінованому учнівському зошиті, – все це дратувало його, тепер він знав, що за цією пустотою ховається теж пустота; здавалося, найменше заокруглення в цьому царстві прямих ліній вселило б якусь бодай надію, але не було тут нічого, окрім прямих ліній, вони або ж пролягали рівнобіжно, або ж перетиналися під прямим кутом, або ж схрещувалися, творячи цілі пучки безнадійно прямих променів.

– Я, здається, готовий пристати до твердження екзистенціоналістів, що людство знемагає під гнітом фраз, – кинув знервовано Отава. – І тим дивніша ваша мовчанка, Валерію, перед цим німецьким словометом! Невже для того, щоб з третього секретаря колись стати послом, треба отак мовчати?

– Бачте, професоре, – в голосі Валерія була цілковита безтурботність, так наче все йшло саме так, як треба, – не кожен третій секретар мріє стати послом. Мені, наприклад, хочеться одного: повернутися додому, до Москви.

– Всі рвуться за кордон. А ви?

– А я рвуся звідси додому. Ви, мабуть, думаєте: молодий. А в мене вже є дружина й донька в Москві. Чому не тут, не зі мною? Дуже просто. Дружина інженер-електротехнік. Сюди приїхала, глянула і сказала, що нізащо не залишиться. Надто багато глини, а на глині, просто на голій глині, росте трава. Мов на кладовищі. Я, признатися, навіть не помічав цього, дружина ж тільки ту траву та глину й помітила. Тепер