Диво - Павло Архипович Загребельний

належав до тої епохи, коли не називано дітей ні Петрами, ні Василями, ні, звичайно ж, Іванами. Мав відповідну зовнішність: русяве, на проділ зачесане волосся, нахабнувато-наївні очі, нейлоновий костюм, модні черевики – хлопець, яких мільйони. Але володів трохи незвичним для юнака обдарованням: залізною витримкою, уважливістю до співрозмовника, неквапливістю в прийнятті рішень, точним мисленням. Так наче мав не двадцять із чимось років, а з п’ятдесят, прожив довге й напружене життя і навчився всього потрібного людині поміж чужинців.

«Третій секретар посольства» для вуха невтаємниченого звучало досить гучно й високомовно, однак Валерій відразу поклав край Борисовій наївності.

– Товаришу професор, не тіште себе надією, що до вас приставлено аж он якого посольського чина! Третій секретар – це не перший, і навіть не другий…

– Але ж, – Борис Отава справді трохи розгубився, в цих питаннях він відзначався неабиякою наївністю, – я вважав, що…

– Абсолютно вас розумію! Всі, хто їде в справах сюди, вважають, що клопотатися ними буде неодмінно сам посол. Зрозумійте ж, професоре: посольство має своїх справ – по самісіньку зав’язку, висловлюючись недипломатично…

– Розумію. Але моя справа… Йдеться про цінності незвиклі… державні… історичні…

– Все зробимо… Єдине, що я вас прошу: дотримуйтесь спокою. Мобілізуйте все своє почуття гумору…

– Почуття гумору? – Борис засміявся. – Здається, я втрачаю це почуття. Бо яке справді відношення до моєї справи може мати почуття гумору, яким, хвала богові, мене, здається, не обділено.

– Еге, – потер долоні Валерій, – ви ще не знаєте, з якими типами доведеться мати справу… Тут вже якщо чоловік одержує від держави марки, то він їх відпрацьовує повністю! Ви в цьому переконаєтесь.

– Я повинен попасти в Марбург, – сказав Отава.

– Ми там будемо, повірте мені, – запевнив його Валерій, – але озбройтеся витримкою… їзди до Марбурга – всього лиш кілька годин, головне – проскочити тут…

Потрібного їм чиновника Валерій знайшов досить швидко і вмовився з ним про зустріч ще того ж дня по обіді. Посольською «Волгою» нони під’їхали до високої новітньої споруди, швидкісний ліфт вмить викинув їх на дванадцятий чи то на п’ятнадцятий поверх; вони пройшли довжезним коридором, наповненим сяйвом пластику, алюмінію й скла, Борис пробував підчитувати акуратні таблички на полірованих пластикових дверях, але Валерій сказав, що він приблизно знає, де сидить той чиновник, з яким їм доведеться вести переговори; коридор несподівано прорізався коротким бічним коліном, там був ще один ліфт, але вже не швидкісний, а невеличкий, скромний, мало не персональний, – вони насилу вмістилися в тісній кабінці, поїхали вже не вгору, а вниз, попали в якийсь тупик, а в тому тупику було своє найглухіше місце, удекороване розкішними широкими дверима, на яких красувалася табличка з чорними готичними літерами:

ДЕРЖАВНИЙ РАДНИК ПО ВІДШКОДУВАННЯХ ВАССЕРКАМПФ

Дзвінка тут не було, стукати теж не довелося, бо як тільки вони переступили незриму межу, за якою з простих перехожих перетворювалися на відвідувачів гера Вассеркампфа, двері нечутно розчинилися самі собою, і в глибині просторого, світлого кабінету з модерними низенькими меблями підвівся з-за довгого полірованого столика їм назустріч сам державний радник, чоловік середніх літ, одутлуватий, глевтякуватий, доволі високий, у сірому костюмі з легкої тканини, яку звуть «мачок». Кондиціонер підтримував у кабінеті сталу температуру, повітря тут було свіже, однак Вассеркампф вдавано важко відсапував, ідучи назустріч своїм відвідувачам, і ще не підпустив їх до себе, не дав привітатися чи відрекомендуватися, вигукнув панібратськи:

– Але ж спека – нетва?

– Не помітив, – буркнув Борис, забуваючи про перестороги свого супутника.

Чиновникові того й треба було.

– Як то! – вигукнув він. – Ви приїхали з такої далекої холодної країни і не помічаєте нашої спеки? Чи, може, я помиляюся? Адже ви з Росії – нетва?

Він щоразу повторював це своє «нетва», що мало значити «правда ж?», мабуть, навмисне псуючи діалектом загальнонімецьке «ніхт вар». Та Борисові було не до лінгвістичних тонкощів.

– Професор Київського університету Борис Отава, – скористався з нагоди Валерій.

Вассеркампф вклонився, попросив сідати. Борис поглянув на Валерія досить вимовно. Перший бій було виграно зовсім не завдяки стриманості. Цього типа треба атакувати й штурмувати відразу, з першого слова. Ось вони сіли і відразу візьмуться до діла. Однак Валерій, якому б належало перебрати розмову в свої руки, чомусь мовчав. Ввічливо посміхався, став пити якусь бурду, запропоновану німцем, довелося пити також Борисові, так ніби він заради цього їхав сюди аж із Києва.

– Так, так, – промовив Вассеркампф, мружачи очі, – ще дешева, ще кілька днів… Чиста випадковість, що ви мене бачите отут за столом… Настає той час, коли всі ми змандровуємо звідси… Тут надто жарко… Людина повинна час від часу занурюватися в море… Ми, німці, надаємо перевагу Адріатиці… Веземо туди щоліта свої поліартрити, подагри, задишки… На обидва береги – італійський і югославський. Венеція, Дубровник, Чорногорія… Монтенегро… В Монтенегро, на думку наших жінок, найрозкішніші коханці! Вночі вони спускаються з гір на узбережжя, на ранок знов зникають у своїх загадкових горах, це просто містика якась, але наші жінки… Ха-ха! Я називаю це запізнілими відшкодуваннями, до того ж – не за адресою. Бо під час війни в Монтенегро, тобто в Чорногорії, стояли не наші війська, а італійські, і це італійці досхочу жирували з чорногорськими дівчатами. Тому б відповідні відшкодування чорногорцям належало отримувати саме з італійських дівчат, а не з німецьких – нетва?

– Слухайте – несподівано спитав Борис, – ваші предки не з моряків?

– Ха-ха! – реготиув Вассеркампф. – Вас збило з пуття моє прізвище! Не зважайте! Мої предки – з води, але з болотяної. Померанія, чули? З мене всі сміються: як так – займаєшся справами військових відшкодувань, а свою Померанію повернути не можеш, віддав її Польщі? Я вам скажу: з цими відшкодуваннями – суцільні непорозуміння. Нещодавно був просто комічний інцидент. Прибився до мене капітан з Бремена. Так, так, справжнісінький капітан. У нього дизель-електрохід, цілком модерне судно на чотирнадцять тисяч тонн, можете собі уявити. Ходить він в Індійський океан і далі, до Малайї, до Японії. І ось. В