Диво - Павло Архипович Загребельний

згодом цілі селища, багато там жило людей цінних, потрібних для города, вже настав час взяти під захисток і їх, обгородити і їхні селища, чим більший город, тим більше вміститься в ньому воїв, тим більшу дружину може утримувати коло себе князь, а отже – менше ляку перед несподіваними ворожими нальотами, бо ж не слід забувати, що в степах никають ще й досі печеніги, а за Дніпром – за якихось три дні їзди од Києва – Мстислав, жити в тісному городі не можна, розбудовувати на белебні – теж не випадає. Так дійшов до висновку князь Ярослав вести довкола Києва нові вали, зміцнювати їх дубовими городнями й клітями, рити рови, ставити міцні кам’яні брами.

Володимирів город був увесь на видноті. З княжого терема можна було охопити оком все: і церкви, і двори, і торжища. Тепер ішлося про більше. Тут не досить було проведення списом, як то зробив колись Костянтин Великий, показуючи, де ставити мур довкола Константинополя. Ярославів вал мав оперезати Перевісище, потім іти прямо аж до Копир’євого кінця, звідти – понад краєм гори, поки з’єднається з валом Володимировим. Ярослав проїхав сам по тих місцях, де мав пролягати вал, скрізь його стрічала сила-силенна люду, здається, ні в кого не викликав захвату князів намір ставити нові вали, бо знали, яке то кляте, забарне й виснажливе діло, мовчки стояли, дивилися на багатих вершників, давали дорогу, довго дивилися вслід, і важкі погляди ті відчували на собі всі, хто супроводжував князя. Бурмака теліпався слідом за валкою вершників на віслюкові, кричав здалеку до Ярослава:

– Од кого затуляєшся? Од брата рідного?

На Копир’їв кінець князь і не думав тягнути вали, бо було далеко, та й город багато втрачав у своїх обрисах, видовжувався непотрібно в один кінець вузьким клином. Але вийшли йому назустріч багаті агарянські купці з Копир’євого кінця, вийшли вірменські золотарі й лікарі, вийшли жидовини з щедрими дарами, стали на коліна перед князем, благали, щоб взяв він їх у свій город з їхніми домами, жонами, дітьми, бо вже багато літ провели вони отут, під Києвом, зміняли свої рідні землі на цю землю, полюбили її, вірно служили князеві Володимиру, хочуть служити і йому, Ярославові.

Ярослав посміхнувся, звелів брати дари, обіцяв копир’янам обгородити валом і їх, сказав, мовби хотів виправдати свою жадібність:

– Гроші в людей – мов вода, розлиті, розплескані. Комусь треба зібрати воєдино, щоб побудувати храм великий. А кому ж – як не князеві!

Бояри хитали головами: так, так. А Бурмака ззаду вигукував зловтішно:

– Не наберешся ти, князю, цими дарами на своє будівництво! Звели мерщій данину збирати! Та хай збирають вдень і вночі у великому поспіху і без недобору!

Зачувши про князів об’їзд, виповзали з подільських ярів і ставали на кручі мовчазні кожум’яки, лукавоокі гончарі, ковалі заліза й міді, шабельники, котельники, рогівники, кушніри, сідельники, лучники, виходили з ярів, видно покинувши щойно свою роботу, закриті спереду цупкими воловими шкірами; замазурені й запацьорені, нечеси, розтріпи, довговусі, з бритими бородами (ще не дійшов до них ромейський звичай вирощувати круглі борідки); ці дарів не виносили, не просили обгородити валом і їхні хижі, бо ж однаково грабувати там нічого, та й почувався чоловік поза валами якось вільніше, легше дихалося, коли ти був далі од князя, а князь – од тебе.

Стояли над самими урвищами, з викликом дивилися назустріч князеві і його попихачам, ні вітальних криків, ні радісних посміхів на лицях, холодна ворожнеча і цілковите нерозуміння високих державних інтересів, як і в отого дурнуватого Бурмаки, що теліпається позаду на віслюку і вигукує хулу на князя.

Ярослав їхав випростано, гордо, холодно мружив свої розумні глибокі очі. Отак він іде крізь життя і йтиме до кінця – і завжди йому вічний виклик зокола. Вічно дбати про бойову міць і захист. Оці кожум’яки і ковалі не думають про державу. Нездатні, І хлібороб, що сіє жито й просо, – теж не здатен. Тому хай мовчки годує тих, хто може подбати про його безпеку.

А ти роби задумане!

Простий люд байдужий до влади. Вона йому ні до чого. Він би й державної єдності та незалежності не мав, аби не князь. Тож хай буде вдячний князеві. Не князь дякуватиме комусь там за напитки та наїдки, а люди хай дякують князеві. Повчати їх про це денно і нощно.

Роби задумане!

Чим більша земля, тим більше в ній безладу, колотнечі й безвідповідальності. Ліквідувати їх може тільки сильний чоловік, який не знає страху ні перед ким і не потребує підказок. Священики хай намовляють товпу, а князь знає все сам.

Роби задумане!

Кожна земля дозволяє собі якісь надмірності: то попів, то воїв, то священних тварин, то купців, то підлабузників. Хто не хоче працювати вдень і вночі, повинен стати або ж проповідником, або ж лакизою. Лакиза – це щось середнє між людиною, яка дещо знає, і дурнем. Князь повинен усе життя крутитися поміж отакими лизогубами й лизозадами, як ото їдуть слідом за ним, і поміж людьми, що вміють щось робити і роблять мовчки й терпляче. Повинен пройти поміж них обережно й гордо, нікого не підтримуючи, нікому не помагаючи. Якщо поможеш комусь, то один буде вдячний, а сто невдоволених. Якщо ж заподієш одному зло, то невдоволений буде тільки один, а сто радітиме, бо в кожного неодмінно знайдеться сотня ворогів.

Роби задумане!

Діла твої повинні бути огромні навіть тоді, якщо злочини будуть огромні. В історії кожної землі є достатня кількість сторінок ганебних і жорстоких. Окрім землі твоєї. Якщо й була колись у нас ганьба або жорстокість, то слід пустити її в непам’ять. А хто запрагне згадувати – відбити охоту.

Роби задумане!

1966 РІК. ПЕРЕД ВАКАЦІЯМИ. ЗАХІДНА НІМЕЧЧИНА

Будемо змушені – і то за абсолютно одностайною згодою – зняти вбрання з Мовчанки…

П. Пікассо

Третього секретаря посольства звали Валерій. Був москвич,