Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко
– Йване!..
Стільки ненависті було в цьому короткому вигуку, що він нарешті наважився підвести очі на дівчину.
– А от ти, немилосердна – ти не кохаєш мене.
– Я тебе ненавиджу, – крізь зуби процідила Гелена. – А кохання… Їдь собі у Московію, яка тобі рідніша за рідну землю, знайди там рівну собі та й милуйся, кохайся з нею досхочу!!!
– Але ж колись ти розмовляла зі мною зовсім по-іншому – мило й лагідно. І я мав надію…
– Я розмовляла з тобою так, бо не знала, що замість серця в тебе – купка гною. А кохала і кохаю одного лише Степана, ясного мого сокола, за якого ладна померти.
– Померти ти завжди встигнеш, – «заспокоїв» її Іван. Гелена здригнулася, зіщулилась. – Але спочатку скажеш, де його шукати.
– Та чом се ти впився у мене, ніби той кліщ?! Кажу ж тобі, шукай його біля господаря, якому він служить віддано… на відміну від тебе, жалюгідний найманець.
– Віддано?! Кому – гетьманові?! Пхе!..
В голосі Івана було стільки зневаги та презирства, що Гелена мимоволі здивувалася і пробелькотала неслухняними губами:
– Так, віддано…
– Дурний він, Степанчик твій, ой і дурний же! Бо якби розумним був, то віддано служив би тобі, а не якомусь там Яну Мазепі, припадав би до ніжок твоїх струнких, а не возив би бозна-куди гетьманські листи. От який він дурень! І підлабузник – бо вислужується перед гетьманом. А про тебе й не думає подбати. Листи… Та пху!!!
– Ти такий впевнений щодо листів?..
– Кажу тобі, що, полишаючи табір гетьмана разом з іншими запорожцями, на власні очі бачив, як Ян Мазепа підкликав до себе Степана Раковича і передав якогось важливого листа. Степан же вклонився низько і почав уважно вислуховувати гетьманський наказ…
– Ти був там, чув сказане Степанові…
– Ні, не чув! Тільки бачив здалеку.
– А ж я не була й не бачила зовсім!..
– Але ж коли тебе знайшли у Батурині, в тебе було послання від нього…
При цих словах Гелена зашарілася: адже тримала Степанового листа попід серцем – на грудях, і коли клятий підпоручник розірвав її лахміття, лист впав на землю. На її нещастя, ґвалтівник помітив це і хоча прочитати листа не зміг, проте побачив Степанів підпис, а тоді закричав, що знайдено слід небезпечного злочинця Раковича, за голову якого призначена винагорода – п'ятсот червінців.
От тоді їх і помітив Іван: налетів на підпоручника, збив його з ніг дужим ударом у скроню, і в ту саму мить, коли Гелена вже радісно молила Небеса, сподіваючись на скоре визволення, намотав на кулак пшеничну дівочу косу, притягнув її просто до штабу московитів і кинув під ноги ясновельможного князя Меншикова разом зі Степановим листом. Так і притягнув – без плахти, в одній розідраній зверху донизу спідній сорочці, зовсім не давши прикритися…
Потім був цілий тиждень у холодній, постійні допити… Й нарешті цей безглуздий похід під конвоєм далеко за межі міста. Але ж тоді, у Батурині, він навіть не дав їй ані хвильки на те, щоби прикрити сором… і всі це бачили…
Пресвята Діво, за що?!
– Ну, чого мовчиш? Хіба це неправда?
– Що?..
– Степан написав тобі листа. Хіба це неправда, питаю?
– Правда. Але ж ти сам читав його – там немає жодного слова про те, куди він збирався їхати.
– А на словах тобі хіба нічого не передавав?
– Ні. Писав лише, що, виконавши гетьманське доручення, на зворотному шляху заверне до Батурина. От я й чекала там…
– Але ж ти перевдяглася! То може, ти зовсім не від мене у такий спосіб ховалась, а Степанові знак якийсь подавала?!
– Кажу ж: не хотіла вирізнятися з юрби інших нещасних, яких твої товариші-московити різали, немов отару безсловесних овець.
– Навіщо?
– Бо краще лягти у сиру землю разом з усіма, ніж жити з ганьбою. Якби я не вбралась у лахміття, мене б убили не так скоро, як інших.
– Тобі й без того подарували цілий тиждень життя.
– Бо мене угледів ти, шуліко.
– Ні – бо ти Степанового листа зберегла! А треба було знищити.
– Зі словами коханого на серці й помирати легше.
– А я тобі хіба не любий?
– Ні.
– Зовсім?
Гелена з презирством відвернулася.
– Диви не прогадай! Одне твоє слово – і врятуєшся.
– Яке це слово: про те, куди подався мій любий Степан, – або про те, що ти мені все-таки любий?
Іван поглянув на дівчину з надією, що несподівано спалахнула у серці, й невиразно промимрив:
– Я щось неодмінно придумаю – одне твоє слово!..
Та в очах Гелени не було нічого, крім презирства:
– Ні, Йване, навіть не сподівайся. Я кохаю лише свого Степана і не зраджу ні його, ані себе. Де його знайти, не скажу. Бо не знаю. А якби навіть знала, то нізащо б у світі не сказала! А так кажу: шукай вітру в полі – таке моє слово! Тебе ж зневажаю як останнього пацюка. Що ж до московитів, то це вовки люті: вони не випускають свою здобич. Мене не випустять, тебе не випустять теж. Смерть твоя недалечка, ти це знай, Іванчику, – просто знай… і живи з цим далі… якщо тільки зможеш жити!
– Гелено!..
– Коли зараз мені судилося вмерти – помру: мабуть, така моя нещаслива доля. І краще померти, аніж хоч би слово ще мовити…
Відвернулася Гелена, міцно замружившись. І хтозна, які картини проносились перед її внутрішнім поглядом. Іван же очікував, що вона порушить мовчанку, – але марно!
Тут нарешті й московити з пагорка озвалися:
– Ну что, казак, призналась она, где
