Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко

– О-о-о, ти згадала нарешті, що колись лагідно називала мене Йванчиком!..

– Язик би мій тоді краще відсох, якби знала, що розмовляю із підступним змієм-сатаною!..

– Це я сатана?!

– Ти! Ти!!!

– Гелено, благаю тебе: думай, що кажеш…

– А хто полює на мене й на сокола мого ясного Степана?! Та ще й не один – бо ти повів за собою цілу зграю хортів! Чого мовчиш – либонь, язика проковтнув і подавився ним?..

Погляд Гелени пік немов розжарене залізо. Іван не зміг витримати цей погляд, тож у свою чергу потупився.

– Слышь, казак! Я уж вижу, ничего ты у ней не выпытаешь. Плохой из тебя пытошник – дай-ка я со своими молодцами поспрошаю…

– Ось!!! Ось хто на тебе полює! Вони – не я!!!

Металевою хваткою вчепився Іван дівчині у плече, і як вона не пручалася, розвернув обличчям до двох московитів, що примостилися на сухому місці на невеличкому пагорку й звідтіля спостерігали за «переговорами».

– Згадала підпоручника, з обіймів якого я ледь вирвав тебе у Батурині? – шепотів Іван Гелені у самісіньке вухо. – Поглянь на цих двох, поглянь на солдатів, що стережуть тебе: ці старшини нічим не кращі за того московита, а солдати навпаки значно гірші! І якщо зараз же не зізнаєшся, де переховується порученець гетьмана Степан Ракович… Тоді ніщо… чуєш, Гелено?! Ніщо й ніхто не врятує тебе від них!!!

Якби руки в Гелени не були скручені за спиною сирцевим ременем, вона б затулила вуха, аби через них не затікала з Іванових вуст словесна мерзота. Проте руки надійно зв'язані, тож вона безсила… А він продовжує нашіптувати своє:

– До того ж, їх шестеро – це тобі не один підпоручник! Це вшестеро більша катівня, вшестеро більша наруга.

– Як смієш казати мені таке?! – обурилась нарешті дівчина. – А ще ж козак… Козаки одвіку захищали слабких, берегли старих, жінок, дівчат і дітей, а ти!.. Ти!..

– Не я…

– Кажеш, вони, московити?

– Так.

– Брешеш! Брешеш, собацюро!

– Гелено!..

– А хто відшукав мене в Батурині посеред різанини?! Може, теж московити?!

Відсіч виявилась такою несподіваною, що Іван розгубився.

– От, мовчиш! Бо у тій кривавій різанині мене знайшов саме ти, упізнав навіть у цьому лахмітті…

– А навіщо ти перевдяглась?! Навіщо проміняла свої строї на це дрантя…

– Бо намагалася сховатись від тебе.

– Від мене?

– Так – сподівалася, у лахмітті не впізнаєш.

– Та я б тебе де завгодно й у чому завгодно пізнав…

– Бачу.

– Але навіщо тобі ховатись?!

– Бо ти переслідуєш мене. От і у стікаючому кров'ю місті, у самому вирі кривавої різанини знайшов! Іване, навіщо це?! Краще б дозволив померти одразу… А так… Навіщо було тягти сюди? Навіщо, Йванчику?..

Почувши давнє ласкаве звертання, він потроху отямився й, сумно наморщивши чоло, мовив якомога лагідніше:

– Щоб ти трохи охолонула, відійшла від пережитого і спокійно зізналася: де переховується Степан?

Болісна посмішка скривила гарненькі коралові вуста. Гелена покивала головою, зітхнула:

– Іванчику, ну подумай добре: де б іще бути Степанові, як не поряд зі своїм господарем – гетьманом Яном Мазепою?! Він же у його почті служить…

– Правду кажеш. Але ж Степан залишив почет за гетьманським наказом.

– Звідкіля ти знаєш?

– Бо коли я покидав табір Яна Мазепи, то сам бачив…

– А-а-а, ти покидав гетьмана? То ти – зрадник, Іванчику!..

– Цить, дурепа!!! Не смій таке мені говорити!!!

– О-о-о, як ти розхвилювався, – Гелена знов криво всміхнулася. – Отже, я вгадала: ти навмисно зрадив гетьмана…

– Нікого я не зраджував! – крізь зуби процідив Іван. – Я полишив його табір разом з іншими запорожцями, бо нам не видали обумовлену платню. Це гетьман Мазепа в усьому винен: обіцяв заплатити – як раптом виявилось, у нього грошей нема…

– Знаєш, Іванчику… – дівчина зробилася дуже серйозною. – Колись запорожці боронили рідну Украйну не заради дзвінкої монети, а заради самої Украйни, заради народу нашого. Заради козацької честі, зрештою.

– То побрехеньки, Гелено. То лише красиві легенди, що зосталися в думах, які сліпі мандрівні кобзарі співають темним селюкам.

– Але ж у думах тих – правда! Правда, Іванчику!

– Якщо навіть так, то правда ця давно вже мертва.

– Коли мені судилося побачити смерть цієї правди!.. – Гелена схлипнула від напруження й закінчила: – Коли мені таке судилося, то краще після цього померти, бо лихі часи настали. Тож нехай віднині на нашій розореній землі живуть самі лише лихварі та зрадники, очі яких не бачать нічого, окрім золота.

– Нічого окрім золота, кажеш? – Іван аж скривився. – Тобі легко казати. Ти ж багачка, і Степан Ракович – єдиний син батька-сотника. Тож вам ніколи не зрозуміти незаможного безбатченка, який змушений…

– А-а-а, то ти усе це з-за грошей затіяв?! – Гелена зневажливо відвернулась, уп'ялась поглядом у вкрите низькими сірими хмарами небо, до якого дерева простягали обідрані від листя віти.

– Не з-за грошей, а тому, що ненавиджу всіх вас, зарозумілих заможників…

– То це, по-твоєму, я зарозуміла?!

Бідолашний Іван лише очі відвів та пробурмотів:

– Ні, все перемінилося. Ти навіть вдяглась у це дране лахміття… Тепер ти стала такою самою, як я – незаможною. Тепер ми рівні у бідності нашій… кохана моя Гелено!

– Що-о-о?! «Кохана», кажеш?!

– Так, пані мого серця, – продовжував Іван, тим не менш не насмілюючись поглянути на дівчину, – я кохаю тебе. І саме тому не насмілився б учинити будь-що зле проти тебе. Це зайвий раз підтверджує, що полюють на тебе московити, не я…