Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко

Граф повільно простягнув мармурово-білі руки до вогню, подивився на виблиски полум'я, що просвічували через напівпрозору шкіру пальців, долоней та зап'ясть.

– Отже, Вашу милість теж зрадили, як і мене? – юнак спробував вкласти у свої слова якнайбільше співчуття. – Ваша… Ваша Гретхен теж вийшла заміж за іншого?

– Ні, все склалося зовсім не так. По-перше, звали її не Гретхен: у цих землях, де перебуваємо ми з тобою зараз, її назвали б Хеленою.

– О! Хелена – зовсім як троянська царівна, з-за якої розпочалась велика війна!.. А може, це була саме вона – легендарна цариця Трої?!

– Єлена Троянська? Хм-м-м… – Великий Магістр на мить повернувся до Пауля, зміряв його оцінюючим поглядом. – Вітаю, хробачок: таке порівняння – причому доволі точне – не спадало мені на думку впродовж усього мого довгого життя! Щиро вітаю…

– То що, війна з-за неї…

– Ні-ні, хробачок, не з-за неї і не Троянська війна, оспівана сліпим Гомером, – заперечив принц. – Проте війна справді розгорілася. І в її полум'ї чарівна моя Хелена… – Його рівний голос на мить здригнувся: – Вона зникла.

Пауль хотів щось спитати, та Великий Магістр перервав його:

– Ну от, бачиш – між нами вже виявилась різниця: я втратив кохання раз і назавжди – а ти поки що ні.

– Але ж вона заміжня!..

– Ніколи не втрачай надію, доки вас не розділяє небуття смерті! Запам'ятай це, хробачок.

– Так, Ваша милосте.

– Гаразд. Втім, між нашими історіями є й інші відмінності.

– Які?

– Приміром, з відчаю ти сам, своєю волею потягнувся до потаємних знань, котрі сподіваєшся отримати у нашому братстві. А скажи-но мені, які ще виходи з ситуації ти міг би винайти?

– Ну-у-у, Ваша милосте… – юнак ніяково похнюпився. – Я… Я просто не знаю!

– Отакої!..

– Але ж я обрав те, що обрав.

– Але ж це було не вчора й не позавчора?

– Так – ціла вічність вже минула.

– Вічність – по-твоєму, це скільки?

– Якщо чесно… Трохи більше року.

– Рік… – Граф чи то зітхнув зневажливо, чи позіхнув від розчарування. – Отже, рік, по-твоєму – це вічність?

– Але ж, Ваша милосте!..

– Господи, до чого ж молодь нетерпляча! Причому в усі віки!..

– Так, я розумію: адже Ваша милість прожили, мабуть, не одну сотню… а може, й не одну тисячу років! І весь цей час – із давньою незагоєною раною на серці… Що Вашій милості один мій рік!.. Так, так, я розумію…

Пауль закусив губу. Немовби перейнявшись його смутком, принц поспішив мовити втішно:

– Втім, не зважай на останні мої слова, хробачок: старше покоління завжди не вдоволене молодшим. Так було й буде, доки стоятиме цей світ. Коли ти підростеш, змужнієш, а потім посивієш – либонь, згадаєш слова старого Магістра.

– Мабуть, що так, – погодився Пауль, зітхнувши.

– А тепер скажи-но… після вічності очікування довжиною в цілий рік скажи: який ще вихід з вашої безвихідної ситуації міг би ти знайти?

– Не знаю, Ваша милосте, – щиро зізнався юнак.

– Так, нещирості у твоєму голосі не відчувається, – кивнув граф, – і це означає, що ти, слава Богу, кращий за одного мого давнього знайомого, котрий своєю безглуздою поведінкою, щирим бажанням зробити кар'єру, прислужившись недостойному володарю, загнав у повну безвихідь і кохану мою Хелену, і мене… – Великий Магістр помовчав, потім закінчив фразу: – Та й себе самого, зрештою, теж. Бо після його негідного вчинку всі ми, всі троє – і він, і я, і Хелена – змушені були діяти так, як діяли. Змушені були жити… і вмирати також!

Осінь 1708 року від Р. X., неподалік Батурина

Холодний листопадовий вітер так і намагається зірвати лахміття, яке й без того ледь прикриває дівоче тіло. А може, це хваткі руки безсоромних московських солдатів?! Богородице, заступнице наша, за що такий ганебний сором?!

За що?!

Мовчить небо, не відповідає, тільки тихесенько огризається далеким громом.

Громом?! Гроза – у листопаді?! Воістину, змішалися пори року, і навіть небо готове впасти на грішну землю, щоб поховати цей божевільний світ…

І її, нещасну, разом зі світом…

А може, це і є відповідь?.. От якби зараз та й вибухнула справжня гроза – така, немовби знов повернулась середина літа! І впали б із неба могутні Божі блискавки, і спопелили б її, нещасну, разом з цими клятими катами!!!

– Ого! Ермилов, слыхал? Наши пушки бьют!

– А как же, знамо дело, не глухой… Во сейчас зададут они им жару!

– Попомнят, как супротив нас соваться.

І слідом за чужинською мовою – регіт, ненависний регіт мучителів, що переходить у самовдоволене п'яне гикання.

Ні, то не грім серед похмурого осіннього неба – то артилерія московитів. А їхній безсоромний сміх – вірна ознака, що ніхто не прийде визволити її, нещасну. Бо нема кому: якщо загін сміливців і поспішав на допомогу, то потрапив у ворожу засідку й зараз, мабуть, накиває п'ятами, розбитий наголову, розстріляний гарматами, рушницями та пістолями.

І знову – біль, рани, смерть…

Пресвята Діво, за що?!

– Ну что, казак?

– Та чого там… Та хоч би і тут – яка, зрештою, різниця…

– Эй, казак! Ты б это… по-нашему бы гуторил, что ли!..

– А ви що – хіба по-моєму не розумієте?

– Ты мне смотри, разумом в харю не тыкай! Я те!..

– Ну добре, добре… Буду по-вашому, по-московскому. Я умею.

– Вот