Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко

– Але хіба не вірність господареві та священна присяга…

Пауль одразу ж пошкодував, що сказав це, бо на обличчя Великого Магістра немовби темна хмара насунулась, а з грудей вирвався такий болісно-проникливий стогін, що юнак відверто злякався.

– Втім, і я був не набагато кращим від свого ворога. Бо не тільки він – я теж намагався вірою і правдою служити своєму господареві. Іноді трапляється так, мій юний хробачок, що коли прагнеш в усьому перевершити свого ворога, стати кращим там, де він став гіршим, якось непомітно перетворюєшся на його двійника. На такого самого негідника…

– Як це, Ваша милосте?!

– А так, що, не помічаючи власних вад, а приписуючи ворогові своєму істинні та уявні недоліки, ти тільки те й робиш, що вдосконалюєш самого себе – разом із усіма недоліками. А відтак нарощуєш бревно у власному оці… Так буває, мій хробачок. На жаль, буває!

– І ви…

– Ми обидва служили володарям, які зчепились у смертельному двобої, обидва мріяли вислужитися – тому теж заворогували, хоча раніше певною мірою приятелювали. І навіть не розуміли, що ціною наших кар'єрних зусиль є дівчина, котру ми обидва кохали до нестями… але яку зрештою вбили нещадним своїм змаганням!! Така ціна!!! Господи, така непомірна ціна!..

Останні слова Великий Магістр прокричав так голосно, що Пауль зрозумів: давня душевна рана остаточно не загоїлась навіть упродовж багатьох століть. Що ж за трагедія схована у серці старого мов світ графа?..

– Але ж, мабуть, нічого не можна було вдіяти, – попри те, що насправді Пауль не розумів анічогісінько, він спробував удати розуміння.

– Ну-у-у… Тоді я теж так вважав, – кивнув Великий Магістр.

– А тепер?

– Що – тепер?

– Тепер теж вважаєте, що нічого не можна було вдіяти?

– Тепер!.. – Великий Магістр знов посміхнувся. – Тепер я став зовсім іншою людиною. Я давно вже не самонадіяний, самозакоханий юнак, яким був колись. Тепер я, звісно, діяв би удесятеро обережніше й розсудливіше. А тоді…

Принц тільки зітхнув і замовк, та оскільки Пауль не наважився заговорити, закінчив сам:

– А тоді ми з колишнім моїм другом вгрузли у нещадну бійку. В таку нещадну криваву війну, з якої майже не мали шансів вийти живими обидва або ж поодинці. Зрозумій, хробачок: хтось із нас просто мусив загинути!

– І він загинув? Ну-у-у, ворог Вашої милості, мається на увазі…

– А звідкіля ти взяв? – здивування графа здавалося таким природним, що Пауль мимоволі упіймався на гачок.

– Бо Ваша милість живі, отже, ворог Вашої світлості…

– Тоді, під час війни, мій ворог теж лишився серед живих.

– А хто ж тоді…

– Хелена. Кохана моя Хелена… і його кохана теж. Ні він, ні я не померли – загинула вона. Отак, мій хробачок.

– Ваша милосте!..

– Так, безперечно, так: тепер би я двічі, тричі подумав, перш ніж вчиняти те, що вчинив у ті буремні роки. Але тоді життя здавалось мені простим і зрозумілим, немов голий стіл, навіть скатертиною не покритий. Ми грали один проти одного – і програли обидва. Бо наше кохання, кохана наша дівчина… моя Хелена померла страшною наглою смертю через нас обох. Ця смерть навіки випалила мою душу, немов безжальне сонце, що випалює піски й каміння пустелі.

– І що ж тоді зробили Ваша милість?

– Тобто?..

– Що саме Ваша милість зробили з тим ворогом? Невже не спробували розшукати його і вбити? Відібрати життя так само, як він відібрав життя у коханої дівчини Вашої милості?

– Життя в Хелени він не відбирав. Не відбирав і я – ніхто з нас безпосередньо не вбивав її. От бач, ти й досі не розумієш…

Пауль зібрався було заперечити (мовляв, чого там – усе ясніше сонця ясного), та його зупинив суворий погляд Великого Магістра.

– Ми змагалися один з одним, юначе. Змагались заради неї – доки замість законного призу переможцеві вона не перетворилась на безпомічну заручницю нашого змагання – так само, як перетворилась на заручників решта наших близьких. Обидві наші сім'ї. А безчесні люди не церемоняться. Безчесні люди безжально знищують заручників. Сталося так, що насамперед вони відібрали дорогоцінне життя в Хелени. І не тільки життя, а й дівочу цноту.

Почувши таке, Пауль мимоволі здригнувся, граф же ніби почав розмірковувати вголос сам із собою:

– А розшукати і будь-що вбити ворога?.. Так, це був вихід… – Та раптом всміхнувся знов-таки сухо й ледь чутно, потім докінчив: – Єдиний вихід, який тоді здавався мені достойним. Твоя правда, хробачок: я справді намагався зробити це. Так само, як і той негідник шукав зустрічі зі мною…

27 червня 1709 року від Р. X.,неподалік Полтави

Он він!!! Он там – на невеличкому пагорку окрай поля, що перетворилося сьогодні на поле кривавої битви…

– Ракович – куди?! Нумо стій, скажений!!!

– Ні! Там він!.. Ах ти ж!..

– Хто?!

– Він!.. Він!.. Стривай-но, байстрюче, я тобі!..

– Хто??? Де???

– Він!!! Йди-но до мене, зраднику!..

Але за три кроки від них у тучний чорнозем ляпнулось ядро, ґніт якого майже догорів. Не маючи найменшої змоги пояснювати щось далі, Степан миттю скочив у сідло, пришпоривши коня, й хижим птахом понісся у саму гущу битви, заразом витягаючи з піхов шаблю. За мить ядро вибухнуло, але вже десь далеко позаду – та він навіть не озирнувся подивитись, що ж сталося з іншими сердюками.

Це вже аніскільки не хвилювало Степана: адже там, на пагорку край поля, він побачив свого колишнього товариша, а з деяких пір кревного ворога – Івана Богдановича! Нібито той сидів на коні, вдягнений у московитський драгунський мундир, дивився у бік шведського обозу, вперши