Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу
Мабуть, її схвилювала відповідь «паростка сосни», і вона, згадуючи зворушливі старовинні пісні, написала:
«Яка радісна звістка!
Соловей, що на дереві
Між гілками квітучими пурхав,
Завітав раптом
В рідне гніздо у долині... —
і додала: — От і дочекалася його голосу...»[70] А коли Ґендзі прочитав слова: «Мій дім стояв під пагорбом...»[71] , то, зрозумівши, що пані Акасі написала їх для власної розради, засяяв чарівною усмішкою. Він узяв пензель і вже хотів дописати щось від себе, як раптом вона увійшла. Як і раніше, трималася скромно й шанобливо. «Іншої такої немає в цілому світі!» — подумав Ґендзі. Її волосся, що м’яко спадало вниз, виразно виділяючись на тлі білого одягу, додавало їй такого чару, що він вирішив заночувати в її покоях, хоча й не планував у перший день нового року викликати заздрість інших жінок і давати їм привід думати, що він віддає перевагу пані Акасі. Та найбільше образилися жінки з Південних покоїв пані Мурасакі.
Ще вдосвіта Ґендзі пішов додому, вкрай засмутивши пані Акасі тим, що не дочекався ранку. Передчуваючи, що дружина, яка чекала його повернення, напевне, буде в поганому настрої, Ґендзі, намагаючись її заспокоїти, сказав: «От дивина! Учора ввечері за розмовою зморила мене дрімота, як малу дитину, але ніхто мене не розбудив...» Однак, не діставши виразної відповіді, невдоволений, він ліг і, поки сонце не піднялося високо в небі, вдавав, що спить.
Оскільки цього дня, другого дня Нового року, відбувався Прийом високих гостей, то під цим приводом Ґендзі вирішив не зустрічатися з дружиною. У садибу на Шостий лінії, як завжди, прибули високі вельможі й принци крові. Звучала прекрасна музика, а подарунки і винагороди не мали собі рівних у світі. Гості трималися гордовито і самовпевнено, але ніхто з них не міг зрівнятися з господарем. І хоча кожен виділявся серед інших якимось талантом, але, як це не було прикро для них, всі вони блякли поряд з Великим міністром. І службовці низьких рангів, і юнаки із знатних родин були схвильовані, бо потай тішили себе надіями на прихильність панни Тамакадзури. Тож цього року атмосфера в садибі на Шостій лінії була, як ніколи, особливою. Вечірній легіт розносив пахощі квітів, на сливах почали розпускатися бруньки, а коли спустилися сутінки, задзвеніли струни й почулися голоси, які заспівали пісню «Цей палац...»[72] . Вона викликала таке захоплення, що наприкінці до співаків приєднався і сам Ґендзі. Взагалі, як тільки він до чогось долучався, то під його впливом, наче від чудесного сяйва, яскравішали барви і звуки.
Ханацірусато з Літніх покоїв й Акасі з Північних покоїв, до яких ледь долинало кінське іржання та гуркіт карет новорічних гостей, нервували, як люди, що перебували в нерозпущеній квітці лотоса[73]. А ще гірше почувалися жінки з віддаленої Східної садиби, тобто Уцусемі й Суецумухана, що звикли до одноманітного й нудного життя, неначе люди, які втекли в гори, «аби не бачити цього сумного світу»[74], проте ніколи не нарікали на черствість Ґендзі. Оскільки інших душевних турбот вони не мали, то одна з них, Уцусемі, присвятивши себе служінню Будді, повсякчас молилася, а друга, Суецумухана, схильна до вивчення різноманітних текстів, написаних простою абеткою, віддавалася читанню. В усьому іншому завдяки підтримці Ґендзі їхнє життя було досить безтурботним.
Та от коли минули неспокійні дні, Ґендзі нарешті завітав і до них. Він завжди пам’ятав про високе звання Суецумухани, дочки принца Хітаці, і з жалю до неї, принаймні при сторонніх, обходився з нею вельми церемонно. Її волосся, колись таке розкішне, останнім часом порідшало, і тепер, зиркнувши на її профіль, що викликав у пам’яті згадку про водоспад[75], Ґендзі з жалю до жінки вважав за краще не дивитися на неї. Одяг, вибраний для Суецумухани наприкінці року, з візерунчастої зеленкуватої тканини із щільним рослинним китайським орнаментом, однак, справляв жалюгідне враження з її власної вини, бо вона накинула його поверх убрання з тьмяного, до хрускоту накрохмаленого чорнуватого шовку. І вже годі було зрозуміти, чому вона не мала на собі нижнього одягу. Її ніс, як і раніше, так яскраво червонів, що не міг би загубитися у весняній імлі, а тому, мимоволі зітхнувши з жалю до неї, Ґендзі старанно відгородив її завісою. А втім, вона нітрохи не образилася, бо, нещасна у своїй безпорадності, звикла у всьому покладатися на Ґендзі, в чиїй великодушності переконалася упродовж багатьох років. «Вона живе зовсім не так, як інші, — з жалем подумав Ґендзі. — Їй справді пощастило, що я не обійшов її увагою». Коли вона говорила, її голос тремтів, видно, від холоду. Не витримавши, він запитав: «А ви не маєте служниць, які подбали б про ваше вбрання? У вашому відлюдному, спокійному житті вам годилося б носити щось тепле й м’яке. Бо, вибираючи одяг, не варто турбуватися лише про свій зовнішній вигляд».
«Мені довелося взяти на себе турботи про адзарі[76] з храму Дайгодзі, — вимушено усміхнувшись, відповіла вона. — І я нічого не змогла пошити для себе. Навіть мою хутряну накидку він забрав, от і мерзну тепер». Ішлося про її старшого брата, монаха, який також мав червоного носа.
Звичайно, щирість дочки принца Хітаці була вельми зворушливою, але її простота здавалася трохи надмірною. А втім, сам Ґендзі говорив з нею відверто.
«Та забудьте вже про хутряну накидку! Похвально, що ви віддали її мандрівному монаху, щоб вона замінила йому солом’яний дощовик. Але чому ви нехтуєте спіднім одягом? Сьогодні вам не завадило б натягнути на себе штук сім-вісім, одне поверх одного. Якщо я щось забуду, нагадайте мені. Бо я забудькуватий і через особисті, й державні справи...» — сказав Ґендзі й велів слугам відчинити комору в будинку навпроти і принести звідти вбрання з гладкого й візерунчастого шовку.
Хоча будинок на Другій лінії не був занедбаним, але, оскільки сам Ґендзі не жив тут, у покоях панувала сумовита тиша. І тільки сад, як і раніше, вабив людські погляди. Шкодуючи, що немає кому милуватися квітучими сливами,
«Я глянути зайшов
На дерева весняні
У старому саду,
І рідкісну в цьому світі
Квітку[77] зустрів...» —
ніби сам до себе, промовив Ґендзі, але, мабуть, жінка нічого не зрозуміла.
Зайшов він і до монахині-мирянки Уцусемі. Вона, людина сумирної вдачі, жила тихо й скромно, майже відлюдкувато, переоблаштувавши більшу частину кімнати у домашній вівтар і проводячи дні в молитвах. Ґендзі глибоко зворушила її самовідданість у дотриманні приписів буддійського вчення. Прикраси для сутр і статуї Будди, різноманітне начиння і глеки для священної води свідчили про її відмінний смак і любов до краси. Сама вона сиділа, сховавшись за вишуканою зеленувато-сірою завісою так, що видніли тільки кінці рукавів, що здавалися незвичайно яскравими. Мимоволі схвильований спогадами, він сказав, ковтаючи сльози:
