Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу

Ґендзі, Великий міністр, 36 років

Мурасакі, пані Весняних (Південних) покоїв, 28 років, дружина Ґендзі

Панночка, 8 років, дочка Ґендзі й пані Акасі

Акасі, пані з Північних покоїв, 27 років, кохана Ґендзі

Суецумухана, дочка принца Хітаці, кохана Ґендзі

Уцусемі, вдова намісника Хітаці

Тамакадзура, панна із Західного флігеля, 22 роки, дочка Юґао і міністра Двору, названа дочка Ґендзі

Цюдзьо, Юґірі, 15 років, син Ґендзі та Аої

Бен-но сьосьо, Кобай, син міністра Двору

Ранок першого дня Нового року видався ясним, без жодної хмарини на небі. Навіть за непоказними огорожами у проталинах снігу пробивалася молода зелень, крізь хиткий туман, що ніби віщував близьку весну, прозирали свіжі бруньки дерев і, природно, людські душі переповнювала радість. Ще привабливіше виблискувала садиба на Шостій лінії, а сад був наче встелений коштовним камінням. Усе тут — зовні і всередині — було настільки розкішним, що не вистачило б слів, щоб його описати.

Особливо гарним був сад перед Весняними покоями Мурасакі. Аромат сливового цвіту, що плив у повітрі, змішуючись із пахощами з-поза завіс, створював враження, що саме тут — земля Вічного блаженства. Мурасакі, попри високе становище, жила спокійно й розмірено. Наймолодших і миловидних служниць вона передала юній дочці Ґендзі від пані Акасі, а при собі залишила старших жінок, які перевершували молодих витонченістю манер і вишуканістю одягу. Зібравшись купками, жінки, справляючи «хаґатаме[64]», пригощалися навіть «дзеркальними мотіі[65]» і, бажаючи одна одній щастя в прийдешньому році, одному з тисячі, жартували й сміялися. А коли прийшов Ґендзі, то, заскочені зненацька, вони ледве встигли опустити руки.

«О, скільки лунає побажань! Але напевне, кожна з вас має якісь свої власні прагнення. Відкрийтеся мені, і я молитимуся, щоб вони справдилися», — сказав він. Його усміхнене обличчя видавалося втіленням усіх радощів перших днів року.

Цюдзьо, особа вельми самовпевнена, відповів: «Куштуючи дзеркальні мотіі, ми повторювали: «Тисячоліття буде відбиватись...»[66] А чого ще нам бажати?»

Від самого ранку до Ґендзі приїжджало багато гостей і тому через загальну метушню лише надвечір він зміг відвідати коханих жінок у садибі на Шостій лінії з новорічними привітаннями. Він встиг заздалегідь так ретельно причепуритись, що від нього не можна було очей відірвати.

«Сьогодні вранці я позаздрив вашим служницям, коли почув, як вони жартували, обмінюючись новорічними побажаннями. Тож дозвольте і мені разом з дзеркальними мотіі передати вам привітання з Новим роком», — сказав Ґендзі, звертаючись до Мурасакі, й злегка жартівливим тоном побажав їй довголіття:

«У дзеркалі води,

Де у ставку розтанув

Лід тонкий,

Відбилися обличчя

Безприкладно щасливого подружжя».

Справді, в цілому світі не було прекраснішої пари.

«У дзеркалі ставка

Прозоро-чистому

Ясно видніють

Щасливі люди,

Що довго разом житимуть», —

відповіла Мурасакі. Ось так за кожної нагоди вони присягалися одне одному у вічній вірності. Був день Щура[67], а тому побажання зустріти разом ще тисячу весен здавалися особливо доречними.

Потім Ґендзі зайшов у покої дочки, панночки Акасі. Дів­чатка й молоді служниці вийшли в сад і розважалися, вириваючи соснові саджанці на пагорбі. Їм, очевидно, не сиділося на місці. З Північних покоїв, від матері панночки Акасі, принесли наче заздалегідь приготовані для цього випадку бамбукові кошички з різними ласощами. Навіть штучний, майстерно зроблений, соловей, який сидів на гілці п’ятиголкової сосни, здавалося, про щось думав.

«Мені, що постаріла,

Чекаючи, як виросте

Із паростка сосна,

О соловейку,

Сьогодні першу пісню заспівай!..»

«Бо в саду, де його не чути...»[68] — написала пані Акасі, й зворушений Ґендзі від співчуття до неї ледве стримав сльози, недоречні в цей святковий день, коли люди бажають одне одному щастя.

«Напишіть відповідь самі, — сказав він. — Бо хто, як не вона, заслуговує вашої першої пісні?» — і сам приготував для дочки туш і пензлик. Дівчинка була настільки гарною, що навіть людей, які бачили її з ранку до вечора, не втомлювала її краса. Милуючись нею, Ґендзі мимоволі відчув провину перед нещасною матір’ю, яка стільки років мусила жити в розлуці з дочкою.

«Хоч років чимало минуло,

Як рідне гніздо

Соловей залишив,

Та хіба міг забути

Сосну, на якій змалечку жив?» —

написала вона так, як підказало її юне серце.

В Літніх покоях Ханацірусато, які Ґендзі відвідав після Весняних, було навдивовижу тихо, й хоча ніщо — мабуть, тому що до літа було ще далеко, — не привертало до себе уваги, кожна дрібниця, проте, свідчила про тонкий смак господині. З плином років Ґендзі не втрачав до Ханацірусато щирої прихильності. Щоправда, він давно вже не залишався на ніч в її покоях, але підтримував з нею дружні стосунки, які рідко коли можна зустріти між чоловіком і жінкою. Вони розмовляли через завісу, але коли він злегка відсував її вбік, жінка не ховалася. Вона була в подарованому наприкінці року неяскравому вбранні, яке їй справді личило. Її волосся трохи порідшало. «Мабуть, їй не завадила б невелика накладка, — подумав Ґендзі. — Можливо, інший вважав би її некрасивою і невартою уваги, але я відчуваю задоволення від того, що дбаю про неї. А що сталося, коли б вона, як вітрогонка, відвернулася від мене?..» Щоразу, зустрічаючись з нею, він тішився і своєю великодушністю, і її спокійною врівноваженістю. Після того як вони по-дружньому поговорили про події минулого року, Ґендзі перейшов у Західний флігель, де оселилася панна Тамакадзура.

Хоча дівчина ще не зовсім обжилася на новому місці, оздоблення її покоїв свідчило про її вишуканий смак. Навколо снували миловиді, ошатно вдягнені дівчатка-служниці. Доросла прислуга також була досить численною, і, хоча деяких потрібних домашніх речей ще не вистачало, про кращу оселю дівчина й мріяти не могла. Сама вона в золотистому вбранні просто світилася своєю яскравою, без найменшої вади, красою, що аж очі вбирала. Волосся, трохи поріділе на кінцях, мабуть, від болісних переживань упродовж довгих років, проведених у глушині, м’яко спадаючи вниз, справляло цілком свіже враження, і Ґендзі мимоволі подумав: «А що, якби я не взяв її під свою опіку?..» Видно було, що він не готовий з нею розлучатися. Хоча дівчина звикла до частих зустрічей з Ґендзі, але, відчуваючи незвичність їхніх стосунків, жила немов у сні, а тому не відкривала йому своєї душі й цим збуджувала його цікавість.

«Мені здається, ніби ви живете в нас уже багато років... — сказав Ґендзі. — І мені приємно вас бачити. Я радий, що здійснилася моя давня мрія. Сподіваюся, що й ви почуваєтесь, як удома. Тож було б добре, якби ви навідалися в Південні покої і там разом з юною панночкою, яка тільки починає вчитися грати, вправлялися б у грі на кото. Там ніхто не скаже про вас жодного зневажливого слова».

«Зроблю так, як ви бажаєте...» — з готовністю відповіла Тамакадзура.

Пізнього вечора Ґендзі зайшов до пані Акасі. І коли відчинив двері галереї, то відчув, як крізь завісу перед її покоями на нього війнули чарівні пахощі, що свідчили про шляхетний смак господині. Її самої не було видно. «Де ж вона?» — здивувався Ґендзі, озираючись навколо. А коли