Піти й не повернутися - Василь Биков
А Уляна розповідає: «Я що, хіба залізна? Прибігають уночі тітка Тетяна й тітка Груша — волосся на собі рвуть. Зрозуміло, матері. Просять Христом-богом: «Уляночко, рідненька, допоможи! Ти знаєш як!» Я їм кажу: «Нічого я не знаю. Куди я піду?» А вони: «Іди, ти знаєш, де Олесь Іванович, хай рятує дітей. Він же розумний, він же їхній учитель». Я своє веду: «Звідки мені знати, де той Олесь Іванович? Мабуть, утік кудись, де я шукатиму його?»?
— «Ні, золотко, не відмовляйся, ти з партизанами знаєшся. А то завтра поведуть у містечко, і ми їх більше не побачимо». Ну що мені було робити?»
Отака-то склалася ситуація. Невесела, прямо скажу, ситуація. А Селезньов погарячкував, нагримав та й змовк. Затявся, насупився. І я мовчу. А що вдієш? Пропали, мабуть, хлопці. Це так. Але як же матерям? Певно ж, їм жити ще треба. І Морозу теж.
Ми мовчимо, як пні, а Уляна встає. «Вирішуйте як хочете, я піду. І нехай проведе хтось. А то біля кладки якийсь ваш дурень мало не застрелив».
Звичайно, дівчину треба провести. Вона виходить, я слідом. Вилажу із землянки і зразу ж носом до носа — з Морозом. Стоїть біля входу, тримає в руці свою гвинтівку без мушки, а в самого обличчя сполотніло, ніби смерть. Зиркнув на нього й одразу бачу: він усе чув. «Зайди, — кажу, — до командира, справа є». Він поліз у землянку, а я повів Уляну. Поки знайшов, кого призначити їй у проводирі, поки давав тому завдання, поки прощалися — минуло хвилин двадцять, якщо не більше. Повертаюся в землянку, там командир, як тигр, бігає з кутка в куток, гімнастерка розстебнута, очі горять. Кричить на Мороза: «Ти з глузду з'їхав, ти дурень, псих, ідіот!» А Мороз стоїть коло дверей і, похнюпившись, дивиться в землю. Здається, він навіть не чує того командирського крику.
Я сідаю на нари, чекаю, поки вони пояснять мені, в чім справа. А вони на мене ніякісінької уваги. Селезньов усе лютує, погрожує Мороза до ялини поставити. Ну, думаю, коли вже до ялини дійшло, то справа серйозна.
А справа дійсно така, що далі нікуди. Командир викричав своє і до мене: «Чув, хоче в село йти!»?
— «Навіщо?»?
— «А це ти його запитай». Дивлюся на Мороза, а він лише зітхає. Тепер уже і я почав обурюватись. Треба бути справжнім йолопом, щоб повірити німцям, начебто вони випустять хлопців. Значить, іти туди — найбезглуздіше самогубство. Так я і сказав Морозу. Як думав. Він вислухав і раптом каже отак спокійно: «Це правда. І все ж треба йти».
Після цього ми вже обидва ошаленіли: що за дивацтво? Командир каже: «Коли так, я тебе посаджу в землянку. Під варту». Я теж відраджую: «Ти подумай спершу, що говориш». А Мороз мовчить. Сидить, опустивши голову, і не ворушиться. Бачимо, така справа, треба, мабуть, нам удвох із командиром порадитись, що з ним робити. І тоді Селезньов, стомившись од суперечки, каже: «Гаразд, іди подумай. За годину ще поговоримо».
Ну, Мороз підвівся і, шкандибаючи, вийшов із землянки. Ми лишилися удвох. Селезньов сидить лютий у кутку, бачу, проти мене зуб має — мовляв, твоя кадра. Кадра справді моя, але, відчуваю, тут я не винний. Тут у нього якісь свої принципи, у цього Мороза. Хоч я і комісар, але він не дурніший за мене. Що я можу з ним вдіяти Посиділи отак, Селезньов і каже з суворістю в голосі, до якої все ще я не міг цілком звикнути: «Порозмовляй з ним. Щоб він цю дурість викинув із голови. А ні, на Щару пожену. Побовтається в крижаній воді — порозумнішає».
Думаю, гаразд. Треба якось порозмовляти, відрадити його від цього безглуздого наміру. Звичайно, я розумів: шкода хлопців, шкода матерів. Але, напевно, їм уже не допоможеш. Загинуть хлопці. Та хіба одні Морозові хлопці гинуть? Війна, помирають мільйони. І не такі орли, як ці шибеники.
Так, я щиро збирався поговорити, відмовити його навіть і думати йти в Сельце. Але ж не поговорив. Забарився. Може, притомився, а може, просто не зібрався з духом зробити це одразу ж після розмови в землянці. А далі трапилося таке, що стало не до Мороза.
Сидимо, мовчимо, думаємо і раптом чуємо голоси поблизу, біля першої землянки. Хтось бігом протупотів коло віконця. Прислухався — голос Броневича. А Броневич тільки зранку відправився на один хутір із сержантом Пекушевим на завдання: зв'язатися з містечком. Пішли на три дні, а ввечері уже й тут.
Першим, відчувши недобре, вискочив командир, я слідом. І що ж бачимо? Сидить перед землянкою Броневич, а біля нього лежить на землі Пекушев. Я глянув і збагнув одразу: мертвий. А Броневич обшарпаний увесь, спітнілий, мокрий до пояса, руки закривавлені, заїкаючись, розповідає. Виявляється, погані справи. Йшли і коло одного хутора наткнулися на поліцаїв, ті обстріляли їх і вбили сержанта. А славний був хлопець, із прикордонників. Добре, ще Броневич якось вислизнув і приволік тіло. В самого на плечі тілогрійка прострелена.
Пам'ятаю, це була наша перша жертва в таборі. Переживали, не дай боже. Просто засмутилися всі. І кадрові, і місцеві. І справді, хороший був хлопець: тихий, сміливий, старанний. Все довоєнні листи од матері перечитував — десь за Москвою жила. А він у неї один тільки. І ось треба ж…
Що вдієш, почали готувати похорони. Поблизу від табору, над урвищем біля струмка хлопці викопали могилу. Під сосною у пісочку. Труни не було, щоправда, могилку вистелили ялиновим гіллям. Поки хлопці управлялися, я пітнів над промовою.
