Піти й не повернутися - Василь Биков

ще важливіша за науку. А то як тільки десь хто об'явиться тямущий, так одразу його в науку. Знову ж таки, й пробивні, тих від науки й за вуха не відтягнеш. А кандидатом став — і не чухається. Усе життя казну доїть. А запитай: кому вона потрібна, та їхня педнаука? Знову ж таки, подивишся в школах: рідко де побачиш чоловіка. Всюди жінки. Я нічого не маю проти жінок, є й серед них славні вчителі. Але ж учителька для дівчат, для малих ще куди не йшло, а для підлітків? Та для старших мужчина потрібний. Бо що жінка: в неї самої діти, господарство, чоловік, харчування, прибирання. Дай боже, щоб вона приділяла учням якийсь мінімум часу. А їм, брате мій, коли хочеш хорошим бути, віддай усього себе. Тоді ти станеш для них ідеалом, прикладом, до якого рівняють життя. От як той Сухомлинський з Павлиша або як Макаренко був. А викладачів різних предметів вони мають за ніщо. Тепер поміж них самих такі знавці є, що не гірше за вчителя розберуться. І в математиці, і в літературі.
...

Машини швидко мчали назустріч і ще здалеку осліпили нас блискотливим потоком променів. Візник обачно з'їхав на узбіччя, кінь сповільнив ходу, й автомобілі з ревінням промчали мимо, стьобнувши по возі щебінкою з-під коліс. Стало зовсім темно, і з півхвилини ми наосліп їхали в цій темряві, не бачачи дороги й довіряючись коневі. На шосе за нами швидко віддалявся, стихав могутній нутряний гул дизелів.

— До речі, ви не доказали. То як воно тоді з Морозом обійшлося? — нагадав я Ткачуку.

— Хе, якби ж обійшлося. Тут довга ще історія. Ти, діду, Мороза не знав? Ну, вчителя з Сельця? — звернувся Ткачук до нашого візника.

— Того, що тоді у війну?.. Аякже! Ще й мого племінника разом убили.

— Це кого?

— А Бородича. Це ж племінник мій. Сестри рідної син. Як же, знаю…

— Так я ось товаришеві всю цю історію розказую. Ти, виходить, знаєш. А то можеш дослухати, мабуть, не все чув. У лісі ж, певно, не був! У партизанах?

— Аякже! Був, — ображено озвався чоловік. — У товариша Курути. За санітара. Возив поранених.

— У Курути? Комбрига Курути?

— Атож. Од весняного Миколи в сорок третьому і до кінця. Поки наші прийшли. Вважай, більше року.

— Ну, Курута не нашої зони.

— То що з того. Нашої не нашої, а був. Медаль маю і документ, — ще більше ображався старий.

Ткачук поспішив пом'якшити розмову:

— Та я нічого, я так. Маєш — носи на здоров'я. Тут ми про інше… Ми про Мороза.

... 

Спочатку все у нього йшло добре. Німці та поліцаї поки що не чіплялися, певно, стежили здалеку. Єдине, що гризло його сумління і через що він довго потерпав, — то це вдовині дочки. Оті дві дівчинки, яких він колись відводив додому. Влітку сорок першого, якраз перед війною, відправив їх до піонерського табору під Новогрудком — організували тоді вперше такі міжрайонні піонерські табори. Мати не хотіла пускати, боялася — зрозуміло, сільська жінка, далі району ніде не була, а він умовив, думав приємність зробити дівчаткам. Тільки поїхали, а тут війна. І пропали діти. Минуло вже кілька місяців, а від них ні слуху ні духу. Звичайно, мати побивається, та й Морозу через те не солодко. Як-не-як, його все ж провина. Гризе сумління, а що вдієш? Так і по цей день нема дівчаток.

Тепер треба тобі сказати про тих двох поліцаїв із Сельця. Одного ти вже знаєш, це колишній знайомий прокурора Ловченя Володимир. Виявляється, він був не тим, за кого ми його спочатку вважали. Правда, в поліцію пішов — сам чи примусили, тепер уже не дізнаєшся, — але взимку сорок третього німці розстріляли його в Новогрудку. Дядько загалом виявився хорошим, багато нам добра зробив і в цій історії з хлопцями відіграв досить пристойну роль. Ловченя був молодець, хоч і поліцай. А от другий виявився справжнісіньким гадом. Не пам'ятаю вже його прізвища, але на селах його звали Каїном. І справді, він був Каїн, багато лиха накоїв людям. А звідки воно взялося — біс його знає. До війни жив з батьком на хуторі, молодий ще був, не одружений, хлопець як хлопець. Наче ніхто про нього, довоєнного, поганого слова сказати не міг, а прийшли німці — переродирся чоловік. От що значить умови. Мабуть, за одних умов розкриваються одні риси характеру, за других — інші. Тому кожен період має своїх героїв. Так і в цьому Каїні до війни дрімало собі щось погане, і якби не ця колотнеча, може, й не виперло б з нього ніколи. А тут ось полізло. Вірно служив німцям, нічого не скажеш. Його руками тут багато що нароблено. Восени поранених командирів розстріляв. (З літа ховалися в лісі четверо поранених, із місцевих дехто знав, але мовчав. А цей вистежив, знайшов у ялиннику земляночку і з поплічниками вночі перебив усіх). Садибу зв'язкового Криштофовича спалив. Сам Криштофович устиг врятуватися, а старі батьки, дружина з дітьми — всі згоріли. Євреїв у містечку катував, облави влаштовував. Та мало що! Влітку сорок четвертого кудись зник. Можливо, десь кулю заробив, а може, й тепер на Заході розкошує. Такі й у вирі не тонуть.

Так ось цей Каїн все-таки щось запідозрив біля Морозової школки. Яким не був Мороз обережним, а дещо про нього,