Українська література » Сучасна проза » Піти й не повернутися - Василь Биков

Піти й не повернутися - Василь Биков

Читаємо онлайн Піти й не повернутися - Василь Биков
вільно розсілися троє, і хмари диму довкола них свідчили, що вони тут не першу вже годину. Півдюжини легких столиків і таких же стільців біля столиків були вільні. Жінка в нейлоновій синій куртці тихо перемовлялася через стойку з буфетницею.

— Ти сідай отут. Я зараз, — кивнув мені Ткачук.

— Ні, то ви вже сідайте. Я молодший.

Він не дав себе умовляти, сів, не вибираючи місця, за ближчий од нього столик, не забувши, однак, попередити:

— Два по сто, і годі. Та, може, пива? Якщо є.

Але пива тут не було, горілки теж. Стояло тільки червоне міцне, і я взяв пляшку. На закуску буфетниця порадила взяти котлети — сказала, свіжі, тільки зранку привезені.

Я подумав, що Ткачуку таке частування навряд чи сподобається. І справді не встиг я донести все це у двох руках до столу, як мій попутник скривився.

— А білої нема? Терпіти не могу цього чорнила.

— Що ж, беремо, що дають.

— Та вже ж…

Ми мовчки випили по склянці. Трохи ще лишилося в пляшці. Закусувати Ткачук не став, замість того закурив із моєї зім'ятої пачки.

— Біленька — вона підла, звичайно, але смак має. «Столична», скажімо. Або, знаєш, ще краще саморобна. Хлібна. Якщо із добрих рук. Ех, колись уміли робити її! Смачна, не те що оця хімія! І градус, я тобі скажу, мала — ого!

— А ви що… полюбляли?

— Було діло! — зиркнув Ткачук на мене почервонілими очима. — Як молодший був.

Розпитувати його щодо того «діла» я не посмів — з нетерпінням чекав, коли він знову почне розповідати про події в Сельці. Але він мовби вже втратив до них інтерес, курив собі й крізь дим скоса позирав у куток, де троє за столом розв'язно горланили на всю чайну. Один у ватнику так двигонув стіл, що з нього ледве не злетів посуд. Двоє почали його заспокоювати.

— Нажлукталися. Того, лисуватого, трохи знаю. Бухгалтер зі спиртзаводу. Під час війни взводним був у Бутримовича. І непоганим взводним. А тепер от поглянь.

— Буває.

— Буває, звичайно. У війну орденів зо три відхопив, ну й запаморочилась голова від слави. І вславився. Вже три роки відсидів, а, бач, свого не кидає. А інші тихенькі, спритненькі, орденів не хапали, але хитрістю брали. І обійшли. Випередили. Так от… Ну що? Доказати тобі про хлопців? Чому не питаєш? Ех, хлопці, хлопці!.. Знаєш, чим більше старію, тим вони дорожчими стають мені, ці хлопці. Хлопчики! Чому це так, не знаєш Ткачук важко сперся ліктями на наш хиткий столик, добряче затягнувся сигаретою. Обличчя його стало сумно-зосередженим, і він на якийсь час притих, певно, настроюючись, як гармоніст, на свою невеселу мелодію, що сьогодні так несподівано зазвучала в його душі.

— Скільки у нас героїв? Скажеш, дивне запитання. Правильно, дивне. Хто їх рахував. Але переглянь газети: як вони люблять писати про одних і тих же. Відомо, зручно, апробовано. Особливо ще, коли це герой війни і сьогодні на відповідальній посаді. А коли він загинув? Ні біографії, ні фотографії. І відомості короткі, як заячий хвіст. І неперевірені. І часто плутані, суперечливі. Тут уже обережненько, боком-боком та подалі від гріха. Чи не так ваш брат кореспондент?.. Ось мені незрозуміло, наприклад, чому героїв, живих чи загиблих, мають шукати піонери? Коли б і ті, й другі, і піонери теж — це інша справа. А то скрізь про це турбуються тільки піонери. Що це вони — найкраще можуть розібратися? Спеціалісти? Чи вони найсміливіші щодо перестраховки? Бо посад ще не мають? Чи, може, настирливості в них більше — малим зручніше до поважних дядечків доступитися? Я от не розумію. Чому ці поважні дядечки не поклопочуться, щоб не було цих самих — невідомих? Невже вони всі умили руки? Що тут — знеосібка, чи що? Але на кого — ти подумай! Загинуло скільки людей, і яких людей! І тепер їх пам'яті не можуть дати ради їхні друзі, їхні начальники, земляки, зрештою.

Знаєш, мені це трохи дивно. І незрозуміло. А де військові? Штаби? Військкомати? Архіви? Чому вони збоку Передовірили піонерам. Отак…

Так от як воно сталося далі, коли хочеш знати. Хлопців, як забрали, тримали днів зо три в коморі старости Бохана. Був такий у Сельці чоловічок, біля сухої верби хата стояла, тепер уже нема. Хитрий, скажу тобі, чоловічок: і на німців робив, і з нашими знався. Ну, а таке, знаєш, чим кінчається. Щось помітили німці, викликали в район, і назад він уже не повернувся. Казали, в табір відправили; десь витягнув ноги старий. Так от, сидять хлопці в тій коморі, а в хаті німці, водять на слідство, б'ють. І чекають Мороза. По селу пустили чутку, що от, мовляв, як роблять Совєти: чужими руками воюють із німцями, дітей на смерть прирікають. Матері, звісно, голосять, усе лізуть у двір до старости, просять, принижуються, а поліцаї проганяють їх. Матір Андрія Смурного теж забрали за те, що на німця плюнула. Хлопці, щоправда, тримаються твердо, затялися і стоять на своєму: нічого не знаємо, нічого не робили. Але ж хіба так довго протримаєшся у цих катів? Почали бити, і першим не витерпів Бородич, каже: «Я підпиляв. Щоб душити вас, гадів. Тепер стріляйте мене, не боюся вас».

Він сказав так про себе, може, думав, що тепер од інших відчепляться. Але ж і ці холуї не дурні — відразу ж скумекали, що коли один, то й решта, певно, з ним заодно. Всі ж нерозлийвода друзі. Почали бити ще, витягувати нові дані й про Мороза. Про Мороза особливо старалися. Але що могли хлопці сказати про Мороза І ось у такий час, в розпалі катування, з'являється сам Мороз.

Було

Відгуки про книгу Піти й не повернутися - Василь Биков (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: