Піти й не повернутися - Василь Биков

Це ж була моя перша промова перед бійцями. Назавтра вишикували весь загін, шістдесят два чоловіки. Біля могили поклали Пекушева. Одягли йому чиюсь нову гімнастерку, сині штани. Навіть трикутники на петлиці зібрали, по три на кожну, щоб усе як і належить в армії. Потім виступали. Я, командир, хтось із його друзів прикордонників. Дехто аж заплакав. Одно слово, це були перші й, мабуть, останні такі хвилюючі похорони. Потім ховали частіше і навіть не по одному. Бувало, по десять в одну яму закопували. А то і без ями — як-небудь загорнеш — і все. У блокаду, наприклад. Та й самого командира поховали просто — яму тільки в коліно викопали. Не переживали і десятої частки того, що за цим Пекушевим. Звикли.

А тоді все було свіже, нове. Зрозуміло, наше тоді ще тільки починалося.

Отож поховали Пекушева. Навіть Селезньов якось по-дружньому, без своєї вічної суворості, поговорив з нами, поки йшли разом до землянки. Мали вже спускатися по східцях, як підлітає взводний Прокопенко: так і так, нема Мороза. З ночі немає. «Як з ночі? — стрепенувся Селезньов. — Чому не доповіли одразу?» А Прокопенко тільки знизує плечима: мовляв, думали, з'явиться. Думали, до комісара пішов. Чи туди — на струмок. Усе біля струмка любив сидіти. Наодинці.

Тут уже, знаєш, нам стало млосно.

Селезньов накинувся на Прокопенка, лаяв його як тільки міг. А він умів. А потім визвірився на мене. Останніми словами називав. Я мовчав. Що ж, мабуть, заслужив. Спустилися в землянку, командир наказав покликати начальника штабу — був такий тихий, слухняний лейтенант Кузнецов, із кадрових, командир взводу. Усі зібралися, вже знають, у чім справа, і мовчать, чекають, що скаже майор. А майор думав, думав і каже: «Табір міняти. А то притиснуть цього кульгавого йолопа, сам того не бажаючи, викаже всіх. Перестріляють, як куріпок».

Бачу, хлопці похнюпили носи. Нікому не хочеться міняти табору, надто вже зручне місце: тихе, далеко від доріг. І щасливе. За всю зиму жодної несподіванки. А тут через якогось кульгавого йолопа… Воно й зрозуміло, хто цей Мороз для них? Звичайно ж, після того, що трапилося, — кульгавий йолоп, та й годі. Але ж я, як ніхто тут, знаю цього кульгавого. Знаю,? думаю і так і сяк і починаю вірити: не підведе Мороз. Накладе на себе руки, точно, а нас не продасть. Не може він виказати табір. Не знаю, як довести це, але відчуваю: не викаже.

І коли всі вже ладні були погодитися з Селезньовим, я й кажу: «Не треба табір міняти». Селезньов у мене як у другого йолопа уп'явся очима: «Як це не треба? Де гарантія?»«Є, — кажу, — гарантія. Не треба».

Стало тихо, усі мовчать, лише Селезньов сопе та на мене з-під широких брів позирає. А я що йому сказати можу. Хіба що починати розповідь з самого початку, хто такий цей кульгавий учитель. Відчуваю, не можу я зараз багато говорити, та й чи є потреба. Я тільки уперся на своєму: табір міняти не треба.

Не знаю, що подумали тоді Селезньов та інші, чи повірили мені, чи, може, самі передумали. Чи дуже вже не хотілося вирушати кудись із насидженого місця, але, видно, наважилися ризикнути, почекати ще тиждень. Вирішили, правда, виставити два додаткові дозори — збоку від села Зарудина та від? шосе в улоговині. І ще послали Гусака в Сельце — там жив його свояк, нічого собі чоловік, щоб простежити, як воно далі буде.

Від оцього Гусака та від наших людей із містечка, а потім уже й від Павлика Миклашевича і довідались, як воно все відбувалося там, у Сельці.

...

Починалися Будиловичі. Біля крайньої хати за тином горів електричний ліхтар, який освітлював хвіртку, лавочку поблизу неї, поріділий кущ бузку в палісаднику. Коло хлівців у садку яскраво червоніло серед темряви багаттячко, і вітер розносив по всій околиці запах диму — мабуть, листя палили. Наш візник звернув з дороги, певно, щоб заїхати у двір, кінь, ніби розуміючи хазяїна, сам спинився. Спантеличений Ткачук змовк.

— Що, приїхали?

— Еге ж, приїхали. Я тут розпряжу, а ви трохи пройдете, коло пошти зупинка буде.

— Знаю. Не вперше, — сказав Ткачук, злізаючи з воза. Я зіскочив на вищерблений край асфальту. — То, спасибі, діду, що підвезли.

— Нема за що. Кінь колгоспний, так що…

Підвода звернула у двір, а ми, помалу ступаючи після незручного сидіння на возі, пошкандибали собі сільською вулицею. Тьмяно горіли ліхтарі на стовпах, і ми йшли, потрапляючи то в світло, то в потемки. Я чекав продовження оповіді, але Ткачук мовчки тупав накульгуючи, і я не квапив його. Десь попереду торохтів мотор, незабаром ми збочили, щоб пропустити колісний трактор; його підсліпуваті фари майже не освітлювали вулицю. За трактором попереду стало видно яскраво освітлений ганок білого цегляного будинку з вивіскою — там була чайна. З її засклених рипучих дверей неквапливо вийшли двоє і, закурюючи, спинилися біля ЗІЛа, що стояв на узбіччі коло самого кювета. Ще здалеку Ткачук глянув у той бік стомленими й знервованими за цей день очима.

— А давай зайдемо, га?

— Давайте, що ж, — покірно згодився я.

Ми обійшли ЗІЛ і повернули в невеликий втоптаний дворик.

— Була колись поганенька забігайлівка, а зараз он яку кам'яницю вибудували. Я у цій не був, — трохи ніби з провиною сказав Ткачук, поки ми йшли до бетонованих східців. Я змовчав — що там було виправдовуватись: усі ми грішні в цій малошанованій справі.

Невелике приміщення чайної було майже порожнє, лише за столом у кутку, біля грубки