Все правильно - Оксана Ігорівна Усенка
Десь вона прочитала, що коли ти кохаєш (кохаєш по справжньому, а не просто зацікавишся), то від поцілунку коханого чоловіка наче втрачаєш свідомість, настільки неважливим стає в цей момент все інше. До сьогодні вона не розуміла, як це. Ні, звичайно, Ліза цілувала хлопців і до нього – на спір, заради цікавості, намагаючись зрозуміти, як ставиться до чергового залицяльника, намагаючись відчути щось, окрім техніки поцілунку і, завжди безрезультатно, заставляючи себе, бодай на мить, відволіктись від думок, що завжди роїлись в її голові. Постійний аналіз того, що з неї відбувається, мотивів, відчуттів, оцінки реальності, власних дій і дій партнера, орієнтації в просторі - це те, що її мозок проводив попри дії самої дівчини, скільки вона себе пам’ятала. Але сьогодні було не так… Виявляється і справді буває, що від дотику хлопця світ зникає повністю, а в голові не залишається жодної думки без будь якого примусу. Лише чисті, бушуючи як літня гроза емоції, відчуття і невимовна шкода, майже фізичний біль, від того, що поцілунок скінчився. А ще від розуміння того, що попри те, що Женя довів її до порогу, він до неї більше не прийде. Не те він шукав на морському узбережжі... Дзвоники, які до цього моменту вони стійко ігнорувала, дружно гримнули траурним маршем – не втекти від чіткого розуміння ситуації, як не намагайся…
Зайшовши в кімнату, де спала одна з сусідок, Ліза без сил впала на ліжко і заплющила очі, намагаючись повернути спогад про ніч, що так швидко закінчилась. Запам’ятати, закарбувати в пам’яті кожну мить, кожне слово, кожен рух, кожний подих…
Тихо клацнули двері і до кімнати проковзнула, намагаючись рухатись якомога тихше, Катя.
- Добрий ранок - різко хоч і пошепки сказала Ліза, вирішивши пожартувати з подруги.
- Ох! Тю, щоб тебе чорти тричі на санчатах катали! - вилаялась Катя. - Вже не спиш, жайворонок нещасний?
- І де ти такі лайки чудові береш?- розсміялась Ліза.
- Експромт дуже гарно стимулюється переляком. – фиркнула, як полита водою кішка, подруга.
-Дівчата, не спиться – геть на двір! - почулося невдоволено сонне з ліжка, що стояло в кутку.
- Логічно. Пішли. Бо Людмила встане - обом місця мало буде. Прокинутись не прокинеться, а шороху наведе.- кивнула Катя і потягла ледве стримуючу істеричний сміх подругу за руку з кімнати.
- Так, ще раз почути той концерт, як тоді, коли ми її минулого разу на її ж прохання розбудили, я не хочу. – розсміялась вже вголос Ліза, варто було їм опинитись поза досяжності сусідки по кімнаті.
-І я. В мене і так настрій не дуже.
- Що таке?
- Та що… Як завжди. Це ж ти в нас зуби залицяльникам позаговорюєш і додому,спатоньки з чистою совістю поскакала, а мені постійно на сексуально заморочених щастить.
- Що цього разу?- спитала Ліза, щоб не спростовувати ствердження подруги, та і просто відволіктись. Катя вміла чудово розповідати і тривіальні історії, а вже коли була на емоціях, то їй просто не було рівних в цьому мистецтві.
-Та пам’ятаєш того чорнявого типа? Ну в таких вузьких жовтих окулярах, що вчора до нас на пляжі разом з другом підходив?
-А, той, що ду-уже уважно розглядав твої сонцезахисні окуляри причеплені на плавках?
-Угу. Вчора, як ти пішла, я з ним пішла прогулятись.
-І як?
- Ну як, спочатку справив враження непоганою інтелектуальною базою, навіть Ахматову та Гумілєва цитував - я була приємно вражена. Потім почав про космос, зірки… Рано смієшся!- гаркнула вона на Лізу, яка вже сповзала з лавки давлячись сміхом.,- Ну добре, смійся, що з тобою поробиш. Ти права, закінчились високоінтелектуальні розмови, як завжди, -- «он Кассіопея», а поки я наївна (ще б не наївна, досі вірю, що хоч один з хлопців же вже може її насправді показати) витріщалась у небо, поліз цілуватись. Так присосався, ледве відірвала!
- Да, це мабуть місцева традиція так дівчат спокушати!- вже відкрито сміялась Ліза.
- Ну тебе ж на таке не ловлять!
- Так я ж їм ще з десяток сузір’їв покажу, тому цей трюк зі мною просто втрачає сенс.
- Он як… Добре, мені ввечері покажи ту кляту Кассіопею, і ще що небуть, бо дістали гади!- роздратовано закотила очі Катя. - Ну то таке. Цим все не закінчилось. До речі, цілується хлопець дуже непогано. Так, чередуючи поцілунки і розумні розмови, (помітивши моє розчарування він схоже вирішив трохи реабілітуватись) ми дійшли до його «номеру». Да… Я була вражена в саме серце… Досить ржати як коняка, по очах бачу, що ти здогадувалась, хоч не розумію як. Ні, в нього не номер люкс в елітному пансіонаті (тут таке щастя нікому не світить, бо таких просто немає!), і навіть не півлюкс і навіть… Ой, та я нарешті зрозуміла, що в нас з тобою просто королівські умови! Кімната, їдальня, душ (якщо в перших рядах заскочиш, то навіть теплий), бібліотека… Там хлопці в такому живуть… Шалаш, от майже реальний шалаш, навіть критий соломою! Чого смієшся, це навіть не антураж, просто жах якийсь. Доцілуватись до того моменту коли треба або зупинятись, або далі чимось серйознішим розважатись, ми не встигли. Я, як побачила той курінь, сміялась так, що весь настрій збила.
- То ти до ранку так і сміялась?
- Майже. Він, зрозумівши що сексу не буде, образився, дістав десь з під поли каструлю з макаронами і почав вечеряти «поки інші не прийшли». І мене намагався пригостити! Та вилазь вже з під лавки і досить сміятись! Зараз Люда почне тапками з вікна другого поверху кидатись!
- Ой, не можу… Припини смішити, я вже ледве дихаю. Але ж хлопець і справді цікавий. Ну не пощастило з умовами проживання… - задихаючись від сміху, відповіла Ліза.
- Та що ти там цікавого могла розгледіти на пляжі, коли на хлопцеві лише плавки та окуляри!
- Все. В нього дуже непогана статура…- хитро та багатозначно закотила очі Ліза.
- Шо є то є, та і інтелектом не ображений, що є рідкістю в наші часи. Так і прийшлось розводити його на розумні теми до самого ранку. Самій йти чорті куди не