Все правильно - Оксана Ігорівна Усенка
Насправді знайди її було не дуже важко, лише трохи більше уваги на непримітні деталі, але саме цього завжди більшості і бракує. Як з’ясувала, ще колись давно, емпіричним шляхом дівчина, найменше привертає уваги те, що на очах. Що поробиш, були часи коли їй необхідно було цього навчитись, просто за для виживання. І вона навчилась. Навчилась швидко орієнтуватись на незнайомій місцевості і аналізувати її на можливі загрози, схованки, небезпечні ділянки. Дитині, яку жорстоко цькувала зграя підлітків, довелось багато чого навчитись.
Перші класи свого навчання в школі, вона ходила через ліс до сусіднього села. Дорогою в чотири кілометри. Якось так склалось, що її незлюбила дівчина, старша за неї на кілька років. І не лише незлюбила, а почала на неї нацьковувати юрбу хлопців, якою верховодив її брат. А діти жорстокі, вони не знають жалю, особливо коли за рахунок слабшого можуть самоствердитись. Ліза була замала дати здачі, їй нікому було скаржитись – матері було не до неї, батька вона взагалі майже не бачила. Можливо, дівчина б так і ходила з синцями, поки її б одного разу не забили до смерті (бо де ж ті гальма, коли хижаки відчувають смак крові?), якби не щасливий випадок. Якось почувши за спиною знайоме «О, зайченя! Ату її!» - вона прожогом кинулась бігти і потягнувши ногу, впала у невеличку піщану заглибину, прикриту лише гілками напрочуд високого цмину. Тікати змоги не було, і вона просто зіщулилась намагаючись злитись з піском, щезнути для всіх. І в неї вийшло. Світла курточка, запорошене волосся та непримітна впадина її врятували. Переслідувачі її не знайшли.
Потім, коли вони пішли, вона вилізла, оглянула схованку, і кульгаючи пішла додому, тепер уважно вивчаючи рельєф по всьому своєму звичному маршруті. Думка просто ховатись їй сподобалась більше, ніж тікати. Бігала вона добре для свого віку, але ж їх було багато і вони були старші…
ЇЇ перестали ловити і шукати після того, як кілька десятків разів загубили, майже наздогнавши. Перестали і почали боятись, вважаючи, що їй допомагають місцеві нечисті сили. Невідомо, чим би все скінчилось, але на щастя мати Лізи знайшла нового чоловіка і переїхала до нього в місто разом з дочкою.
Тож, якщо Ліза могла сховатись у відкритому полі від юрби розлютованих підлітків, то що їй було сховатись у напівтемних алеях від одного хлопця? Але її серце так калатало, що здавалось - хлопець просто не може його не почути! Та, попри її побоювання, він не почув. Озираючись, пройшов майже повз неї, не помітивши, поки дівчина, тамуючи подих, стояла прямо під парканом, схована оманливо-рідким гіллям куща жасмину. Тоненькі гілочки колихав вітер і гра тіні і світла ховала краще за найглибшу глуху ніч.
Лише коли хлопець, пройшовши безрезультатно кілька разів туди-сюди, остаточно пішов, Ліза тихо посунулась по стіні, намагаючись вгамувати шалено калатаюче серце і зрозуміти, чого ж саме вона так злякалась. І чому їй так весело і сумно одночасно?
Доля лише посміялась з Лізи, з її переляку та вміння ховатись. Бо, попри гарні вміння, наступного вечора вона знову зустрілась з тим хлопцем, що так стривожив і налякав її. І знову вона не могла опиратись його магнетизму, його потребі доторкнутись до неї, своїй дивній реакції. Він був обережніший і не відпускав її якийсь час, але ось трохи розгубився під час розмови і його дивний вплив, наче він її гіпнотизує, на мить щез. Ліза, не довго думаючи, просто гайнула через найближчий паркан. Так, це було нерозумно, по-дитячому, та що там казати, взагалі по-дурному, але вона нічого не могла вдіяти з собою. Поряд з ним вона, наче втрачала волю. Їй здавалось, попроси він віддати її серце, вона б його живцем дістала з грудей і віддала. Це лякало. Лякало настільки, що більшу частину ночі вона просто просиділа біля моря, намагаючись прийти до тями і зрозуміти, що ж то таке. Невже це і є те кохання якого вона так шукала? То кохання - це повна втрата контролю? А наскільки повна? Невже від розуму нічого не залежить? Хіба таке можливо? Питання та думки роїлись в голові, заперечуючи одна одну і створюючи цілковитий хаос, не дозволяючи чітко визначитись з напрямком дій, та навіть самим відношенням до ситуації, та цього дивного хлопця.
Лише під ранок, більш менш вгамувавши власні страхи, (а точніше, поховавши їх по закутках свідомості, хоча б імітуючи порядок в думках) вона зрозуміла, що нічого не розуміє. А якщо нічого не розумієш, то краще покластись на Долю. Щось же вона мала на увазі, коли зводила їх шляхи! А якщо так, то який сенс опиратися? Адже в подібному випадку - навіть перелякано дременувши додому – від неї не втечеш. І Ліза вирішила покоритися. Нічого не робити, але і не тікати. Якщо він знову знайде її, то вона не тікатиме, а вип’є цю чашу до дна, байдуже, буде то жива вода чи отрута…
І ось сьогодні на світанку схоже вирішувалось, що то було. Дарунок долі чи кара. Цей світанок був як каталізатор, що проявляє що ж то було в тій чарці… Її душа рвалась до Жені, вірила в казку, вимагала від дівчини йти (знову попри звички!) якомога повільніше, щоб ще зайву мить відчувати стрімкий потік рідної енергії в пальцях, вдихати запах, замішаний на тютюновому димі і морі, вірити… Вірити в казку про щасливе кохання з першого погляду. Хоча десь, на краю свідомості бриніли тривожні дзвоники, вона не бажала, не воліла їх слухати.
В той момент, коли вони входили до воріт, за якими починалась територія студентського пансіонату, Ліза всім своїм єством відчула його небажання йти далі. Але він пішов, лише на мить збившись з кроку. Він довів її до самого
