Деміан - Герман Гессе

таємниці, що належала до іншого світу. І так було з усім на світі, а найчастіше — зі мною самим. Звісно, я належав до світлого і правильного світу, я був дитиною своїх батьків, але куди 6 я не спрямовував свій погляд і слух — скрізь було присутнє те, інше, і я жив також і в іншому, хоч воно часто бувало для мене чужим і моторошним, хоч там зазвичай ховалося нечисте сумління і страх. Часом мені було навіть приємніше жити в цьому забороненому світі, і повернення додому, до світлого — яким би необхідним і гарним воно не було — часто відчувалося майже як повернення до чогось не такого манливого, більш нудного і похмурого. Власне, моя мета у житті була окреслена — стати таким, як мої батьки, таким же світлим і чистим, упевненим і сумлінним. Але до цього ще лежав далекий шлях: треба було відсиджувати уроки в школі, навчатися, складати всілякі іспити, а головне — цей шлях увесь час пролягав повз інший, темний, світ, а то і крізь нього, і цілком можливо, що там можна було застрягнути і загрузнути. Існувало чимало історій про «блудних синів», з якими саме так і траплялося, я читав їх із захопленням. Повернення до батьківського дому, на шлях добра там завжди бувало дивовижним визволенням, і я цілковито усвідомлював, що це і є тим правильним, гарним і гідним прагнення. І все ж таки ота частина історії, яка розігрувалася між злими і пропащими, приваблювала мене набагато більше. І якби про це можна було говорити і в цьому зізнатися, то мені іноді, власне кажучи, бувало навіть жаль, що блудний син зрештою розкаявся і повернувся на праведний шлях. Але про це не слід було ані говорити, ані думати. Воно тільки приховано (підсвідомо) відчувалося, немовби якесь передчуття, якась імовірність. Уявляючи собі біса, я легко міг уявити, як він рухається вулицею, перевдягнений, або відкрито, не маскуючись, такий, як є, — де-небудь на базарі чи в шинку, але аж ніяк не у нас вдома.

Мої сестри теж належали до світлого світу. Вони були, як мені часто здавалося, своєю душею ближчі до батьків, вони були кращими, поряднішими, моральнішими, ніж я. Звичайно, вони мали свої вади, погані звички, але мені здавалося, що це не вкоренилося так глибоко, як у мене, коли зіткнення зі злом часто виявлялося таким болісно важким і темний світ знаходився набагато ближче. Сестер, як і батьків, необхідно було оберігати й шанувати, і якщо якось траплялося посваритися з ними, то я завжди опинявся перед власним сумлінням — поганий хлопець, підбурювач, котрий має просити пробачення. Адже в особі сестер ображаєш батьків, добро і непорушність. Існували таємниці, що ними поділитися мені було значно легше із брутальними вуличними шибениками, аніж зі своїми сестрами. У ясні, гарні дні, коли все було світлим і сумління не дозволяло мені, як мило було гратися із сестрами, бути привітним, і відчувати самого себе у затишному, зичливому світі. Так воно, напевно, й було б, якби людина була янголом!.. Нічого милішого ми не знали, і нам здавалося дивовижним блаженством почуватись отакими янголами, овіяними милозвучністю і пахощами, як у Святвечір. О, яке щастя, як рідко випадали такі дні і години! За грою, за чудовими, безгрішними, дозволеними іграми мене іноді охоплювала пристрасть і збудження, що не подобалося сестрам, це призводило до лихих сварок, а коли на мене нападала злість, я ставав жахливим: робив такі речі й говорив таке, що на ту мить глибоко в душі обпікало мене своєю мерзенністю.

За цим надходили кепські, похмурі години каяття й самознищення, потім — гірка мить, коли я просив пробачення, а тоді знову на якісь години чи хвилини з’являвся промінчик світла — тихе вдячне щастя без шарпанини.

Я навчався в гімназії, моїми однокласниками були син бургомістра і син старшого лісничого, часом до нас приєднувались нестримні шибеники, але вони все ж належали до влагодженого, впорядкованого світу. Незважаючи на це, у мене були тісні стосунки із сусідськими хлопчаками, учнями народної школи, яких ми взагалі-то зневажали. Про одного такого учня я й розпочну свою оповідь.

Якось у вільний час по обіді — мені було тоді трохи більше десяти років — я тинявся без діла з двома сусідськими хлопчаками. Тут до нас підійшов Франц Кромер, хлопець років тринадцяти, кремезний, брутальний. То був син кравця, учень народної школи. Його батько часто заглядав у чарку, а їхня родина мала погану славу. Я добре знав Франца, боявся його, і мені не сподобалося, що він приєднався до нас. Він мав уже цілком дорослі манери, ходив перевальцем, лихословив, як фабричні парубки. Він повів нас до мосту, ми зійшли на берег і заховалися від сторонніх очей під мостовою аркою. Вузька смужка між склепінчастою опорою мосту і млявою течією води захаращена була суцільним непотребом — битими черепками й уламками меблів, шматками іржавого дроту. Іноді там можна було знайти і щось корисне: ми повинні були за вказівкою Кромера обнишпорювати все довкола і показувати йому те, що знайшли. Тоді він або забирав цю річ собі, або викидав геть. Він наказав нам пильно видивлятися, чи немає там предметів зі свинцю, міді та олова — це одразу ж він забирав собі, окрім якогось старого рогового гребінця. Я почувався в його товаристві дуже незатишно — не тому, що батьки не схвалили б цього знайомства і заборонили 6 мені знатися з ним, а від страху перед самим Францом. Я радів, що він узяв мене з собою і тримався зі мною так, як з іншими хлопцями. Він наказував, а ми підкорялися, неначе так заведено здавна, хоча тоді я вперше був у його компанії.

Нарешті ми всілися на березі. Франц спльовував у воду, зовсім як дорослий, крізь щілину між зубами, і влучав точно, куди хотів. Зав'язалася розмова, і хлопчаки стали вихвалятися своїми зухвалими витівками у школі. Я мовчав, боячись, однак, саме цим викликати зневагу Кромера. Обидва мої приятелі відвернулися від мене і відвели його убік — я був чужаком серед них, вирізняючись і одежею, і поведінкою, що могло бути для них певним викликом. Як до гімназиста і панича Франц, напевно, не міг відчувати до мене приязнь, а ті обидва — я це чудово розумів — як тільки що, здадуть мене тут же, відступляться і залишать напризволяще.

Зрештою, від страху я теж розбалакався. Я вигадав цілу розбійницьку історію, де, звісно, був героєм.