Деміан - Герман Гессе

щодо нього — він був, на мій погляд, занадто зарозумілий і самовпевнений, і в його очах був той дорослий вираз, якого діти ніколи не люблять, — дещо сумовитий, з іскорками глузливості. Однак — із приязню чи з жалем — я раз по раз поглядав на нього. Та варто було йому тільки зиркнути на мене, і я злякано відводив свій погляд. Думаючи нині про те, як він тоді виглядав у ролі учня, я можу сказати: він був геть не такий, як інші, на ньому явно лежав відбиток самобутності, тому-то він і привертав до себе погляди, хоча водночас він робив усе, щоб не привертати до себе уваги, — тримався й поводився, ніби перевдягнений принц, що перебуває поміж селянською дітлашнею і всіляко намагається видаватися таким, як усі.

По дорозі зі школи додому я помітив, що він ішов позаду. Коли інші школярі розійшлися, він наздогнав мене і привітався. Його вітання, хоч він і дотримувався при цьому звичного школярського тону, було якимсь дорослим і ввічливим.

— Пройдемося трохи? — запитав він привітно.

Моє обличчя посвітліло, я зрадів і ствердно кивнув головою, пояснивши йому, де моє помешкання.

— Ага, он там? — промовив він посміхнувшись. — Я знаю цей будинок. У вас над входом висить така штуковина — мене вона дуже зацікавила.

Я відразу не збагнув, що він мав на увазі, виходить, що він знає наш будинок краще, ніж я сам. Справді, кам’яне склепіння над вхідними дверима зображало якийсь герб, але за багато років воно стерлося, його не раз зафарбовували (до нас і до нашої родини, наскільки мені відомо, той герб не мав жодного стосунку).

— Я нічого про це не знаю… — проказав я несміливо. — Отой птах чи щось подібне, напевно, дуже давній. Будинок, казали, належав якомусь монастиреві.

— Цілком можливо, — кивнув він. — Роздивися гарненько як-небудь це зображення. Такі речі часто бувають дуже цікаві. Я гадаю, що це яструб.

Ми йшли далі, я був геть збентежений. Деміан несподівано засміявся, немовби пригадавши щось веселе.

— Я побував на вашому уроці, — промовив він жваво. — Ця історія про Каїна з його печаттю… Вона тобі сподобалася?

Ні, мені рідко подобалося щось із того, що нам доводилося вивчати. Але я не наважився про це заявити, у мене було таке відчуття, ніби зі мною розмовляє дорослий. Отож я сказав, що ця історія мені подобається.

Деміан поплескав мене по плечу.

— Не треба прикидатися, хлопче. Але історія ця справді цікава, набагато цікавіша, ніж може здатися, із тих, що їх вивчають у школі. Адже вчитель розповідав про неї дуже скупо, тільки щось про Бога, про гріх і таке інше. Але я гадаю… — він затнувся і посміхнувшись запитав: — А тобі загалом це цікаво?

— Так от, я гадаю, — продовжував він після моєї ствердної відповіді, — цю історію про Каїна можна тлумачити й цілковито інакше. Більшість речей, яких нас навчають, звісно, цілком правдиві і правильні, але на все можна подивитися зовсім інакше, ніж нам розказують, і тоді вони раптом набувають значно глибшого змісту. Ось цим Каїном, наприклад, і печаттю на його чолі не можна ж бути цілковито задоволеним у тому вигляді, в якому нам його подають. Ти так не гадаєш? Те, що він, посварившись, убив свого брата, звичайно, могло трапитися. І що потім йому стало страшно, і він визнав свою провину, таке теж можливе. Але те, що за своє боягузтво він ще й отримує відзнаку, яка, по суті, захищає його і наганяє страх на всіх інших, — це доволі дивно.

— Справді… — сказав я зацікавлено — це починало мене захоплювати. — Але як же інакше тлумачити цю історію?

Він поплескав мене по плечу.

— Дуже просто! Те, що мало місце і з чого почалася ця історія. Жив собі якийсь чоловік, і на обличчі в нього було щось таке, що відлякувало інших людей, то була справдешня відзнака. Вони не наважувалися торкатися його, він відлякував їх, як і його діти. Але, можливо, і навіть напевно, це не була якась «печать» на чолі, як ото поштовий штемпель, — такі грубі жарти в житті рідко трапляються. Швидше всього, це було щось трохи відразливе, дещо таке, до чого люди не звикли, — а може, то був розум і відвага в його погляді? Цей чоловік, можливо, володів силою — і його боялися. Отака на ньому лежала «печать». Пояснювати це можна як завгодно. А люди хочуть завжди чогось зручного, що підтверджує їхню правоту. Дітей Каїна боялися, на них теж лежала «печать». Ось і вгледіли в «печаті» не те, чим вона була насправді, не винагороду, а її протилежність. Кажуть, що чоловіки з такою печаттю зазвичай відлякують, а вони такими й були. Мужні, та ще й з характером — такі завжди дуже незручні для оточення. Існування роду безстрашних і загрозливих було дуже незручним, і ось до цього роду приклеїли прізвисько й вигадку, щоб помститися йому, щоб якось винагородити себе за всі страхи, яких довелося зазнати. Ти це розумієш?

— Так… тобто… виходить, що Каїн аж ніяк не був таким поганим? І, отже, вся ця історія у Біблії — по суті, неправдива?

— І так, і ні. Давні-предавні історії зазвичай правдиві, але вони не завжди правдиво записані, і пояснюють їх не зовсім так, як треба було б. Одне слово, я гадаю, що Каїн був чудовим хлопцем, і тільки тому, що його боялися, до нього приліпили цю історію, яка була просто вигадкою, чимось таким, про що люди базікають. А обернулася щирою правдою тому, що Каїн і його діти й насправді носили на собі своєрідну «печать» і були не такими, як усі.

Я був неабияк здивований.

— Тобто ти гадаєш, що ця історія стосовно вбивства… неправда? — запитав я схвильовано.

— О ні! Це, напевно, правда. Сильний убив слабкого. От чи то був насправді його брат — тут можна сумніватися. Але це не важливо, зрештою, всі люди — браття. Отже, сильний убив слабшого. Можливо, це був геройський вчинок, а може, й ні. У будь-якому разі, решта слабких людей перебували тепер у страху, вони всіляко нарікали, і якщо їх запитували: «Чому ж ви просто не вб’єте його?», вони не говорили: «Бо ми боягузи», а пояснювали: «Цього робити не можна. На ньому лежить „печать“. Бог його позначив!» Десь так виник цей обман. Однак я, мабуть, затримав тебе. Бувай!

Він повернув на Стару вулицю і залишив мене самого. Я був геть приголомшений. Як тільки він пішов, усе, про що