Деміан - Герман Гессе

Я безпорадно поглянув йому в обличчя — воно було серйозним і розумним, як завжди, і щирим теж, але без будь-якої сентиментальності. Була в ньому справедливість, чи щось на кшталт цього. Я не розумів, що зі мною відбувається; він стояв переді мною, мов якийсь чарівник.

— Ти зрозумів? — запитав він іще раз.

Я лиш кивнув, бо не міг промовити й слова.

— Я ж тобі сказав, це здається дивним — як це — читати чиїсь думки? Але все робиться найприродніше. Я міг би, приміром, досить точно сказати тобі, що ти подумав про мене, коли я якось розповів тобі історію Каїна й Авеля. Ну, це загалом інше. Цілковито припускаю, що ти міг бачити мене уві сні. Проте облишмо це. Ти — розумний хлопець, а більшість такі дурні. Мені приємно розмовляти з хлопцем, який викликає в мене довіру. Ти ж не заперечуєш?

— О ні. Я тільки не зовсім розумію…

— Продовжимо, однак, наш цікавий дослід. Отже, ми з’ясували, що такий־то хлопчик полохливий… Він когось боїться… Його з цим «іншим» пов’язує, ймовірно, якась таємниця, що його дуже непокоїть… Десь воно так?

Немов уві сні, я скорився його голосу й у відповідь тільки кивнув. Може, це промовляв голос, який виходив з мене самого, який все знав? Краще й чіткіше, ніж я сам?

Деміан міцно ляснув мене по плечу.

— Отже, правда? Так я й гадав! Тепер ще одне-єдине запитання: ти знаєш, як звати того хлоп’яка, який щойно пішов звідси?

Я злякався до знемоги, моя таємниця від необережного дотику болісно стиснула груди — їй не хотілося виходити на світ Божий.

— Який іще хлоп’як… Ніякого хлоп’яка тут не було…

Він засміявся.

— Ану ж бо кажи! Як його звати?

Я прошепотів:

— Ти… говориш про Франца Кромера?

Він вдоволено кивнув.

— Чудово! Ти молодець, ми ще станемо з тобою друзями. Але я мушу сказати тобі одну річ: цей Кромер, чи як його там, — гидкий хлопець. Щось підказує мені, що він негідник. Що скажеш?

— О, так… — зітхнув я. — Він мерзенний, він — диявол! Але заради Бога — він нічого не повинен знати! Ти хіба його знаєш? Чи він тебе?

— Заспокойся. Він пішов, він не знає мене. Ще не знає. Але я був би не проти якось познайомитися з ним. Він, мабуть, навчається у народній школі?

— Так.

— А в якому класі?

— У п’ятому… Але благаю — не кажи йому нічого! Будь ласка, нічого не кажи!

— Заспокойся — тобі нічого не буде. Невже ти не хочеш розповісти мені про цього Кромера трохи більше?

— Я не можу! Облиш це!

Він помовчав.

— А шкода… — сказав він перегодом. — Ми могли би продовжити наш цікавий дослід. Та я не хочу завдавати тобі переживань. Але ти маєш усвідомити: твій страх перед ним не є виправданим. Такий страх нас цілковито руйнує, його треба позбутися. Ти повинен звільнитися від нього, якщо хочеш стати дорослим хлопцем. Розумієш? Звісно, ти можеш не розповідати… Але ти ж бачиш, що я знаю дещо більше — здогадуюсь… Чи не винен ти йому якісь гроші?

— Винен… Але не це головне! Я не можу про це розповісти — не можу!

— А якщо я дам тобі ту суму, яку ти йому винен? Я 6 міг спокійно дати її тобі.

— Ні-ні, не в тім річ! Я прошу тебе: нікому про це не кажи! Ні слова! Ти зробиш мене нещасним!

— Довірся мені, Сінклере. Гаразд, свою таємницю ти відкриєш мені як-небудь згодом…

— Ні, ніколи, ніколи! — вигукнув я запально.

— Як хочеш. Я мав на увазі, що коли-небудь, можливо, ти розкажеш мені більше. Але добровільно, звісно. Ти ж не думаєш, що я вчиню так само, як той Кромер?

— О, ні… Але ж ти нічого про це не знаєш!

— Авжеж, нічого. Я тільки розмірковую про це. І ніколи не вчиню так, як отой Кромер, можеш мені повірити. Та й ти ж мені нічого не винен…

Ми мовчали досить довго, і я зрештою заспокоївся. Але обізнаність Деміана загнала мене в глухий кут.

— Тепер я піду додому, — сказав він і щільніше запнув під дощем грубе вовняне пальто. — Хочу тільки нагадати тобі ще раз: ти повинен відв’язатися від цього типа! Якщо вже ніяк не виходить по-іншому — убий його! Ти б викликав у мене повагу і схвалення, якби так зробив. Я б тобі допоміг.

Мене охопив жах. Я згадав історію про Каїна. Мені стало моторошно, і я тихо заплакав. Занадто багато страхіть було довкола мене.

— Ну, гаразд, — посміхнувся Макс Деміан. — Іди додому. Якось упораємося. Хоча вбити було б найпростіше. У таких справах чим простіше — тим краще. Нічого доброго ти від цього приятеля Кромера не діждешся.

Я прийшов додому, і мені здалося, що я не був тут бозна-скільки часу. Все виглядало інакше. Між мною і Кромером зажевріла якась надія, якесь майбутнє! Я більше не був сам-один! Тільки зараз я побачив, яким самотнім був я зі своїми думками впродовж усього цього часу. І я тут же подумав про те, про що вже не раз розмірковував: зізнання батькам принесло б мені полегшу, але повного звільнення воно б не дало. Натомість я мало не зізнався сторонній людині, і на мене повіяло передчуттям порятунку!

Проте мій страх аж ніяк не був подоланий, і я ще чекав довгих і важких розмов із батьком. Тим дивнішим було для мене, що все відбувалося так тихо, мовчки, без галасу.

Однак свисту Кромера перед нашим будинком не було чутно вже день, два — ні, три дні, тиждень! Я боявся цьому повірити і внутрішньо був насторожений: чи не з’явиться він несподівано саме тоді, коли його вже перестанеш чекати? Але він так і не з’явився! Не довіряючи своїй свободі, я все ще цілковито в це не повірив. Поки нарешті випадково не зустрів… Франца Кромера. Він плентався Канатною вулицею просто мені назустріч. Побачивши мене, він здригнувся, скорчив якусь криву гримасу і тут же повернув назад.

Це було неймовірно! Мій ворог тікає від мене? Схоже, мій диявол боявся мене! Я не пам’ятав себе від радості.

У ці дні Деміан якось вигулькнув знову. Ми зустрілись біля школи.

— Добридень, — привітався я.

— Доброго ранку, Сінклере. Ну як твої справи? Кромер уже не чіпляється до тебе, як раніше?

— Це… ти з ним таке вчинив? Але… як же? Яким чином? Я не розумію… Він зовсім