Деміан - Герман Гессе
Розділ третій
РОЗБІЙНИК
Можна було б багато чого чудового, ніжного і приємного розповісти про моє дитинство, про мою захищеність у батька й матері, про любов до батьків і про легке життя в затишному, славному, світлому оточенні. Але мене цікавлять тільки ті кроки, які я зробив для того, щоб віднайти себе самого. Всі ці чарівні притулки, острівці щастя й райські куточки я залишаю в сяйливій далині і не хочу ще раз повертатися туди.
А тому, розповідаючи про свій підлітковий вік, я буду говорити тільки про те, що відбулося такого, що спонукало мене йти вперед, виривало зі звичного кола.
Поштовхи приходили завжди з «іншого світу», вони приносили з собою страх, примус і нечисте сумління, вони завжди були буремними і загрожували тому спокою, в якому я залюбки перебував би й надалі.
Збігли роки, коли мені судилося знову відкрити, що в мені самому знаходиться отой рушій, який у дозволеному, світлому світі мусить таїтися й приховуватися. Як і до кожної людини, так і до мене прийшли відчуття, що повільно прокидалися, наступали на мене, як ворог і руйнівник, як щось заборонене, як спокуса і гріх. Те, чого шукала моя допитливість, що породжувало в мені мрії, насолоду і страх, — велика таємниця статевого дозрівання, — ніяк не пов’язувалося із затишним блаженством мого дитячого спокою. Я чинив так, як і всі інші. Я вів подвійне життя хлопчини, який дитиною вже не був. Моя свідомість жила в рідному і дозволеному, відкидаючи цей новий зажеврілий світ. Але водночас я жив у мріях, поривах, бажаннях пекельної напруги, через які свідоме життя вибудовувало собі дедалі ненадійніші мости, бо світ дитинства руйнувався в мені. Як майже всі батьки, так і мої теж, ніяк не допомагали інстинктам, що прокидалися в мені (про це не прийнято було тоді вести розмову). Їхня безмежна турботливість лише спонукала мене відвернутися від реальності і жити, як і раніше, у світі дитинства, який ставав дедалі нереальнішим і фальшивим. Не знаю, чи здатні тут чим допомогти батьки (і своїм батькам я аж ніяк не дорікаю). Це була моя справа — впоратися з собою і знайти свій шлях, і робив я свою справу кепсько, як і більшість чемно вихованих. Кожна людина проходить через ці труднощі. Для пересічної людини це та точка, де веління власного життя вступає в найбільш жорстку суперечку з навколишнім світом, де подальший шлях здобувається у найзапеклішій боротьбі. Багато хто відчуває вмирання і народження заново, що є нашою долею тільки один раз за все життя — при занепаді і повільному руйнуванні дитинства, коли все те, що ми полюбили, нас покидає і ми несподівано відчуваємо самотність і смертельний холод світового простору. І багато хто назавжди зависає на цій скелі, все життя болісно чіпляючись за незворотне минуле, за мрію про втрачений рай, найгіршу, найбільш убивчу на світі мрію.
Повернімося знов до нашої історії. Відчуття й образи, якими був позначений кінець мого дитинства, не настільки важливі, аби про них розповідати. Важливо було те, що «темний світ», «інший світ» знову заявив про себе. Те, що колись було Францом Кромером, знаходилося тепер у мені самому. А тому й із зовнішнього боку «інший світ» знову здобув владу наді мною.
Від історії з Кромером минуло чимало років. Та драматична, повна провин смуга мого життя була тоді дуже далека від мене і здавалася коротким страхіттям, яке кануло у Лету. Франц Кромер давно зник із мого життя; я, можливо, і не помітив би цього, якби ми якось не зустрілися. Однак інша важлива постать моєї драми — Макс Деміан — уже не зникала цілковито з мого обрію. Усе ж тривалий час він перебував далеко на периферії — видимий, але не дієвий. Лише поступово він знову підходив ближче, випромінюючи силу й навіювання.
Я намагаюся пригадати все, що знав про Деміана відтоді. Можливо, що рік або й довше ми не спілкувалися жодного разу. Я уникав його, а він аж ніяк не нав’язував мені свого товариства. Хіба що якось кивнув при зустрічі. Мені тоді здалося, що в його привітності є нотка презирства чи іронічного докору, але цілком можливо, що я собі це тільки уявив. Історія, яку я тоді пережив, і той дивний вплив, який він справив на мене, були мовби забуті обома.
Я намагаюся відновити його образ і, згадуючи, бачу, що він усе-таки був присутній і що я помічав його. Бачу, як він іде до школи — сам або з іншими старшокласниками, бачу, як він відчужено, самотньо і тихо, мовби якась планета, рухається серед них, оточений власною аурою, живучи за якимись своїми законами. Його ніхто не любив, ніхто не був близький до нього, лише його мати, але і з нею він, здавалося, поводився не як хлопчина, а як дорослий. Учителі, власне, залишили його в спокої. Він був гарним учнем, однак не намагався комусь подобатися, і час від часу до нас доходили чутки про яке-небудь слівце, зауваження чи заперечення, кинуте ним на адресу того чи іншого вчителя з явним викликом чи з іронією.
Я зосереджуюся, заплющивши очі, і переді мною виринає його образ. Де це було? Ну от, спливло. Це було на вулиці перед нашим будинком. Одного разу я побачив, як він стояв там із записником у руці і щось малював. Він перемальовував гербовий рельєф з птахом над вхідними дверима нашого будинку. А я стояв поблизу вікна, заховавшись за фіранкою, дивився на нього і з подивом бачив його уважне, зосереджене, світле обличчя, повернуте до герба, обличчя дослідника чи художника, заглиблене і вольове, навдивовижу світле й холодне, з розумними очима.
Потім я знову якось побачив його. Це було трохи згодом, на вулиці; після уроків ми всі купою стояли довкола коня, що, підвернувши ногу, завалився на землю. Він лежав, ще запряжений в дишло, попереду сільської підводи, жалібно хрипів, шукаючи чогось розширеними ніздрями, і стікав кров’ю з невидимої рани, від чого поруч із ним повільно наливалася темним сіра пилюка вулиці. Відвернувшись, із відчуттям нудоти від цього видовиська, я побачив обличчя Деміана. Він не проштовхувався вперед, а стояв позаду всіх, у
