Деміан - Герман Гессе
Він, усупереч своїй манері, неабияк розгарячився, однак тут же посміхнувся і припинив бентежити мою душу.
Але в мені ці слова зачепили таїну всього мого отроцтва, яку я постійно носив у собі і про яку я ніколи нікому не казав жодного слова. Те, що тоді Деміан розповів про Бога і диявола, про божественно-дозволене і про замовчуване «диявольське», точнісінько збігалося з моїми власними думками, моїм власним міфом, думкою про два світи або про дві половини світу — світлу і темну. Усвідомлення того, що моя проблема — це проблема всіх людей, проблема всього існування і всякого мислення, — промайнуло переді мною, немов священна тінь, і мене пойняв страх і благоговіння, коли я побачив і несподівано відчув, як глибоко причетні мої найінтимніші думки й моє потаємне життя до вічного потоку великих ідей. Усвідомлення цього не було радісним, хоча воно щось підтверджувало й було в чомусь приємним. Воно було суворим і різким, бо в ньому відчувалася відповідальність, завершення дитинства, початок самостійності.
Уперше в житті розкриваючи свою глибоку таємницю, я розповів приятелеві про те, що не відпускало мене з дитинства. Я розкрив свою думку про «два світи», і він одразу зрозумів, що я, ймовірно, у глибині душі згоден з ним і визнаю його правоту. Але це було не в його стилі — щоб цим скористатися. Він вислухав мене з глибокою увагою, яку часто дарував мені, і дивився прямо в очі, аж я змушений був відвернутися. Бо в його погляді я знову побачив ту дивну, тваринну позачасовість, той неймовірний правік.
— Про це ми поговоримо докладніше — інтим разом, — промовив він примирливо. — Я бачу, що у твоїй голові є щось більше, ніж ти можеш про це комусь розказати. Але в такому разі ти повинен виявити й те, що ніколи уповні не жив у світі своїх думок, а це недобре. Цінні тільки ті думки, якими ми живемо. Ти відчув, що твій «дозволений світ» — це лише половина світу, і намагався приховати від себе його другу половину, як це роблять священики та вчителі. Але це тобі не вдасться. Це нікому не вдається, хто вже почав мислити.
Це мене глибоко зачепило.
— Але ж таки є! — я вже мало не кричав. — Є справді заборонені, огидні речі, ти ж не станеш цього заперечувати? Вони заборонені, і ми повинні їх зрікатися. Ми знаємо, що існує вбивство і всілякі пороки, але хіба я повинен тільки тому, що таке існує в світі, стати послідовним злочинцем?
— Сьогодні ми з цим не впораємося, — полагіднішав Макс. — Звичайно, ніхто не повинен вбивати, не повинен, скажімо, по-садистськи знущатися над жінкою. Але твоя свідомість ще перебуває не там, звідки видно, що таке «дозволено» і що «заборонено». Ти відчув лише якусь частку правди. Решта ще буде йти слідом — будь певен! Зараз, приміром, ти вже рік, як відчуваєш у собі якесь пожадання, сильніше за всі інші, і те пожадання вважається «забороненим». Греки ж, як і багато інших народів, навпаки, возвеличили це пожадання в божество і справляли на його честь пишні свята. Заборона, отже, не є чимось вічним — вона може змінюватися. Та й сьогодні кожен може любитися з жінкою, після того як побував у священика і взяв із нею шлюб. В інших народів це інакше — і нині також. Тому кожен із нас має сам визначити для себе, що дозволено і що заборонено — саме для нього. Можна ніколи не чинити чогось забороненого і бути при цьому мерзенним негідником. І точно так само — навпаки… По суті, це тільки питання точки зору. Хто занадто любить спокій, щоб насмілитись думати самому і бути собі суддею, — той не сумніваючись підкоряється будь-яким заборонам. Інші самі відчувають у собі якісь накази, для них недозволені речі — ті, які кожна порядна людина робить щодня. Зате дозволені ті, які іншими взагалі засуджуються. Кожен повинен відповідати за себе самого.
Він, здається, раптом пошкодував, що сказав зараз так багато, і тому обірвав свою мову на півслові. Вже тоді я якось інтуїтивно збагнув, що він відчував при цьому. Як би послідовно чи ненароком він не викладав того, що спадало йому на думку, він терпіти не міг розмов (як він висловився одного разу) «тільки для балачки». А в мені він, окрім поверхової цікавості, відчув присмак гри, задоволення від «мудрої балаканини» чи щось на кшталт цього. Одне слово, відсутність глибинного інтересу.
Варто мені було перечитати останні, написані мною слова — «глибинний інтерес», як я раптом згадав іншу сцену, пов'язану з Деміаном, — найяскравішу з усіх, що я пережив у ті підліткові часи.
Наближалася конфірмація, і на останніх уроках мова йшла про причастя. Священик надавав цьому важливого значення, він не шкодував зусиль, і на цих уроках відчувалася якась урочистість і піднесення. Однак саме на цих останніх уроках думки мої були прикуті до іншого — до мого приятеля. З наближенням конфірмації, котру нам пояснювали як урочисте прилучення до церковного братства, я ніяк не міг позбутися думки про те, що для мене цінність цих майже піврічних занять полягала не в тому, до чого ми тоді дослухалися, а в близькості і впливові Деміана. Я був готовий прилучитись тепер не до таїнств церкви, а кудись далі — «до ордену думки й особистості», який мав би десь існувати на землі і «представником» або «посланцем» якого я вважав свого приятеля.
Я намагався відігнати цю думку — мені, ясна річ, хотілося пройти конфірмацію з усією урочистістю, з певною гідністю (попри те, що таке не надто поєднувалося з моїми новими думками). Прагнення це не покидало мене і поступово злилося в мені з жаданням церковного свята, яке повинно було невдовзі відбутися. Я вже почав відзначати його не так, як інші, — воно мало відкрити для мене водночас і той світ ідей, який сповідував Деміан.
Це
