Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

На ґанку оздобленого піщаником будинку, нижче по вулиці, Едді зауважив овочевий візок із купою яскраво-золотистої моркви та зеленої цибулі. Помітив, як із відчиненого вікна майорить на вітрі чиста біла фіранка. Піймав поглядом вправно керований автобус, що завертав за ріг. Здивувався, бо ця картинка несподівано його підбадьорила, а за мить виникло раптове незбагненне бажання створити прихисток для всіх цих речей, оборонити їх від зяючої порожнечі, що нависає згори.

Діставшись П’ятої авеню, Едді почав дивитися у вітрини магазинів. Там не було нічого потрібного чи такого, що просто хотілось би купити. Але, хай там як, йому подобалося розглядати речі, виготовлені людьми для людей. Його тішив вигляд успішної вулиці. Тут було зачинено лише чверть крамниць, які темніли порожніми вітринами.

Хтозна-чому в пам’яті раптом постав дуб. Едді несподівано згадав про нього та про свої дитячі літні канікули у будинку Таґґартів. Більшу частину свого дитинства він провів із їхніми дітьми, а тепер працював на них — так само, як його батько та дід працювали на батька та діда Таґґартів.

Дуб ріс у їхньому маєтку на затишній галявині пагорба над Гудзоном. Семирічний Едді Віллерс любив приходити і дивитися на дерево. Воно стояло тут сотні років, і малому здавалося, що стоятиме завжди. Могутнє коріння обхопило горб, як п’ястук, що вп’явся пальцями в ґрунт, і коли б якийсь гігант ухопився за крону, намагаючись викорчувати дерево, то згірок, а з ним і вся земля, лише похитнулися б, мов кулька на ниточці. Малий почувався захищено біля того дуба. Здавалося, що велетень був незмінний і нічим не загрожений. Для хлопчика це був найбільший символ сили.

Однієї ночі в дерево влучила блискавка. Едді побачив це зранку. Дуб лежав, зламаний навпіл, а Едді дивився в його стовбурище, немов у пащеку темного тунелю. Залишилася сама оболонка; дуб давно зогнив, й усередині не було нічого, крім сірого пороху, що розлітався від найлегшого подуву вітру. Жива сила зникла, а потеруха не здатна була втримати велета.

Багато років потому він почув, що дітей слід берегти від шоку, від споглядання смерті, відчуття болю чи страху. Та його таке не лякало. Але тоді, дивлячись у чорну діру стовбура, він був приголомшений. Це сприймалося, як величезна зрада, — ще жахливіша від нерозуміння того, що саме було зраджено. Зраджено було не його самого, не його довіру, — це було щось інше. Постоявши там певний час без жодного звуку, Едді повернувся в будинок. І за все життя ні з ким і словом не обмовився про ту подію.

Почувши скрегіт іржавого механізму, що змінював сигнал світлофора, Едді Віллерс хитнув головою і застиг на краю бровки. Він розлютився на себе. Не було щонайменших підстав згадувати сьогодні той дуб. Це вже не мало для нього жодного значення, лише навіювало смуток: десь усередині вмить зродився біль і, стікаючи швидко, мов крапля дощу на вікні, залишав по собі ледь помітне вологе пасемце.

Не хотів затьмарювати дитячих спогадів. Він їх любив. Кожен день дитинства був сповнений спокійного, блискучого сонячного сяйва. Здавалося, кілька тих променів долинали до нього і досі. Не так променів, як ниточок від точкових прожекторів, що іноді освітлювали його роботу, самотнє житло, тихий послідовний поступ життя.

Едді згадався літній день, коли йому було десять років. Тоді, на лісовій галявині, дорога подруга його дитинства запропонувала поділитися планами на доросле життя. Її слова були штивні та ясні, мов сонце. Слухав здивовано і піднесено. Коли настала його черга, Едді, не замислюючись, відповів: «Будь-що правильне». І додав: «Я маю зробити щось велике… Тобто, ми з тобою». «Що саме?» — запитала вона. «Не знаю. Це ми і мусимо з’ясувати. Не тільки те, про що ти казала. Це має бути не лише бізнес і заробіток. Ми маємо перемагати у битвах чи рятувати людей із пожеж, чи долати гірські вершини». «Навіщо?» — здивувалася вона. Едді пояснив: «Минулої неділі священик сказав, що ми завжди маємо плекати в собі найкраще. Як думаєш, що в нас найкраще?» — «Не знаю…» — «То з’ясуймо». Вона промовчала, дивлячись кудись удалечінь вздовж залізничної колії.

Едді Віллерс усміхнувся. Двадцять два роки тому сказав: «Будь-що правильне». Відтоді жодного разу в цьому не засумнівався. Решта запитань пригасли. Він був надто зайнятий, щоб ставити їх. Але те, що слід усе робити правильно, досі вважав очевидним. Гадки не мав, як люди можуть хотіти чинити інакше. Та розумів, що вони все одно так чинять. Для Едді це було просто і водночас незбагненно. Просто, бо все в житті таки має робитися правильно, а незбагненно, бо насправді так не було. Він думав про це, завертаючи за ріг та підходячи до великої будівлі «Таґґарт Трансконтиненталь».

Це була найвища і найвеличніша споруда на вулиці. Дивлячись на неї, Віллерс завжди всміхався. На відміну від більшості сусідніх будинків, довгі ряди вікон були цілі. Висхідні лінії розтинали небо без жодних обсипаних кутів чи пошарпаних країв. Її ніби оминали роки. «Вона завжди тут стоятиме», — думав Едді Віллерс.

Щоразу, заходячи в «Таґґарт Трансконтиненталь», він почувався легко і безпечно. Це було місце компетенції та сили. Підлога коридорів скидалася на мармурове дзеркало. Матові прямокутники електричних світильників випромінювали суцільне м’яке світло. За скляними перегородками сиділи рядами дівчата за друкарськими машинками. Удари клавіш нагадували перестук коліс потяга, що набирає швидкості. І, мов відлуння, час од часу слабке тремтіння піднімалося по стінах з-під будівлі. Там пролягали тунелі до великого термінала, де потяги починали свій шлях через континент і де той шлях закінчували, летячи туди і назад, із покоління в покоління. «Таґґарт Трансконтиненталь», — думав Едді Віллерс. «Від Океану до Океану» — гордий девіз його дитинства, священніший та осяйніший за біблійні заповіді. «Від Океану до Океану, назавжди…» — ніби благословляючи, подумки промовив Едді Віллерс, простуючи бездоганно чистими коридорами у серце будівлі, офіс Джеймса Таґґарта, президента «Таґґарт Трансконтиненталь».

Джеймс Таґґарт сидів за столом. Хоч із вигляду йому було під п’ятдесят, здавалося, що він стрибнув у цей вік ще підлітком, оминувши стадію молодості. У нього був невиразний рот і тонке волосся, що налипало на лисину. Постава свідчила про слабкодухе безвольне недбальство, дисонуючи з елегантністю ліній високого стрункого тіла, яке хоч і натякало на впевнену врівноваженість аристократа, проте належало незграбному одоробалу. Обличчя було бліде і м’яке. Очі — теж збляклі та приховані, з повільним поглядом, що, не затримуючись, ковзав по речах, безповоротно ображений на сам факт їхнього існування.