Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

Почувши, що відчиняються двері, роздратовано підняв голову.

— Не турбуй мене, не турбуй мене, не турбуй мене… — сказав Джеймс Таґґарт.

Едді Віллерс наблизився до столу.

— Джиме, це важливо, — спокійно мовив він.

— Добре, добре, що таке?

Віллерс поглянув на мапу на стіні кабінету. Кольори під склом вилиняли. Майнула думка: скільки президентів-Таґґартів протягом усіх цих років сиділи під нею? Трансконтинентальна залізниця Таґґартів, система червоних ліній, що обперезали вицвілу територію країни від Нью-Йорка до Сан-Франциско, нагадувала кровоносну систему. Наче кров колись влилась у головну артерію і під власним тиском розгалузилась у різних напрямках усією країною. Одна червона смуга проклала собі шлях із Шаєнна, Вайомінґ, униз до Ель Пасо, Техас, — колія «Ріо-Норте». Нещодавно додали нову гілку, червона смуга пішла південніше Ель Пасо; зауваживши її, Едді Віллерс квапливо опустив очі.

Звів погляд на Джеймса Таґґарта:

— Це щодо колії «Ріо-Норте», — він помітив, як Таґґартів погляд суне до краю стола. — У нас іще одна аварія.

— На залізниці щодня аварії. Через це обов’язково мене турбувати?

— Джиме, ти знаєш, про що я. «Ріо-Норте» — кінець. Ця колія зносилася. Геть.

— Ми покладемо нові рейки.

Едді Віллерс ніби й не почув:

— Колії — кінець. Немає сенсу пускати по ній потяги. Люди вже ними не користуються.

— У країні не існує жодної залізниці, що не мала б кількох збиткових гілок. Ми не виняток. Це загальнонаціональний стан… Тимчасовий загальнонаціональний стан.

Едді стояв і мовчки на нього дивився. Таґґарт не любив цієї Віллерсової звички: дивитися просто в очі. Великі блакитні очі Едді на квадратному обличчі пильно і здивовано визирали з-під білявої чуприни.

— Чого ти хочеш? — рубонув Таґґарт.

— Прийшов сказати про те, що ти мусиш знати.

— Про те, що в нас сталася ще одна аварія?

— Про те, що ми не можемо залишитися без колії «Ріо-Норте».

Джеймс Таґґарт рідко підводив голову; зазвичай він лише піднімав важкі повіки і дивився на людей з-під брили свого лисого черепа.

— А хто збирається втрачати цю колію? — спитав він. — Нікому й на думку не спадало її позбуватися. Мене обурили твої слова. Дуже.

— Але останні півроку ми не ходимо там за графіком. Ще не було жодного проїзду без дрібної чи великої аварії. Ми втрачаємо всіх вантажовідправників, одного за одним. Як довго це триватиме?

— Едді, ти песиміст. Тобі бракує віри. А це підриває мораль усередині організації.

— Хочеш сказати, що з «Ріо-Норте» нічого не зміниться?

— Я такого не казав. Щойно ми отримаємо нові рейки…

— Джиме, не буде ніяких нових рейок, — він стежив, як Таґґартові повіки повільно поповзли вгору. — Я щойно з офіса «Асоціації Сталі». Розмовляв із Орреном Бойлом.

– І що він сказав?

— Говорив півтори години, та не дав жодної чіткої відповіді.

— Нащо ти його турбував? Перше замовлення на рейки має надійти не раніше, ніж наступного місяця.

— А ще раніше була домовленість доставити їх три місяці тому.

— Непередбачувані обставини. Це поза межами контролю Оррена Бойла.

— А ще раніше вони мали бути півроку тому. Джиме, ми чекали рейки від «Асоціації Сталі» рік і місяць.

— Чого ти хочеш від мене? Я не можу керувати бізнесом Оррена Бойла.

— Хочу, щоб ти зрозумів, що ми не можемо чекати.

Таґґарт повільно, напівглузливо-напівобережно запитав:

— Що сказала моя сестра?

– Її не буде до завтра.

— То що ти все-таки хочеш від мене?

— Ти сам маєш вирішувати.

— Хоч що б ти казав далі, не варто згадувати одного — «Сталі Ріардена».

Едді зачекав, а потім стиха мовив:

— Добре, Джиме, я не згадуватиму.

— Оррен мій друг.

Віллерс мовчав.

— Мене обурює твоє ставлення. Оррен доправить рейки, щойно матиме змогу. А поки він такої можливості не має, ніхто не обвинувачуватиме нас.

— Джиме! Про що ти? Невже ти не розумієш, що колія «Ріо-Норте» руйнується незалежно від того, обвинуватить нас хтось чи ні?

— Люди з цим змирились би, вони не мали б вибору, якби не «Фенікс-Дюранґо», — Таґґарт помітив, як напружився Едді. — Ніхто ніколи не скаржився на колію «Ріо-Норте», поки не з’явилася залізниця «Фенікс-Дюранґо».

— «Фенікс-Дюранґо» чудово функціонує.

— Тільки уяви собі, якесь «Фенікс-Дюранґо» змагається з «Таґґарт Трансконтиненталь»! Ще десять років тому це була якась локальна молочна колія.

— Тепер у неї більшість вантажоперевезень Арізони, Нью-Мехіко та Колорадо… — Таґґарт промовчав. — Джиме, ми не можемо втратити Колорадо. Це наша остання надія. Остання надія для всіх. Якщо ми не напружимося, то всі значні вантажовідправники штату перейдуть до «Фенікс-Дюранґо». Ми втратили нафтові поля Ваятта.

– І чому тільки й мови про ці нафтові поля?

— Бо Елліс Ваятт дуже обдарована людина, яка…

— До дідька лисого Елліса Ваятта!

«А хіба Ваяттові нафтові поля, — подумав раптом Едді, — не схожі на кровоносні судини на мапі? Хіба ці розкидані країною червоні смуги «Таґґарт Трансконтиненталь» — не подвиг, що здається сьогодні неймовірним?» Він уявив нафтові свердловини, з яких б’є чорний потік, а потім біжить країною чи не швидше, ніж його могли б доставити потяги «Фенікс-Дюранґо». Це родовище — давно покинуте, бо вважалося виснаженим, — було всього лише кам’яним клаптиком у горах Колорадо. Батько Елліса Ваятта до кінця свого життя вичавлював життєву силу із зачахлих нафтовищ. Аж раптом наче хтось уколов адреналін у серце гори, і воно почало качати чорну кров через каміння. «Звісно ж, це кров…» — міркував Едді Віллерс. Адже кров має годувати, підтримувати життя, що, зрештою, і робила «Нафта Ваятта». В регіоні, якого досі не помічали на мапі, вона повернула до життя порожні землі, дала нові міста, електростанції, заводи. «Нові заводи…» — подумав Едді. Нове багате родовище. В часи, коли доходи від вантажоперевезень зі старих нафтових компаній рік у рік знижувалися. Коли на всіх відомих нафтовищах зупинялися насоси свердловин. Новий промисловий штат на теренах, де ніхто не очікував нічого, крім великої рогатої худоби і буряку. І цього досягла одна людина, досягла за вісім років. Це було схоже на історію зі шкільних підручників, яким він ніколи достоту не вірив. Історію про людей, які жили за часів молодості країни. Едді мріяв зустрітися з Еллісом Ваяттом. Про нього багато говорили, але мало хто його бачив. Він рідко приїздив у Нью-Йорк. Казали, що йому тридцять три роки. Що має буйну вдачу. І що він винайшов спосіб відроджувати вичерпані нафтові родовища — і робив це.

— Елліс Ваятт — жадібний покидьок, йому потрібні тільки гроші, — сказав Джеймс Таґґарт. — Як на мене, в житті є значно важливіші речі.

— Про що ти, Джиме? Який це має стосунок до…

— До того ж, він нас обдурив. Ми роками сумлінно служили тим нафтовим полям. За старого Ваятта мали один потяг із цистернами на тиждень.

— Джиме, але часи старого Ваятта минули. «Фенікс-Дюранґо» обслуговує зараз