Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

їй. Вона слухала музику. Симфонію тріумфу. Ноти підносилися, промовляли про злет, і самі були злетом, становили суть та форму підйому, втілювали кожну людську дію та думку, мотивом якої був поступ. Сонячний спалах звуку, що виривається з хованки на волю. Мелодія мала свободу виходу та напругу мети, очищувала простір і не залишала нічого, крім радості від безперешкодного зусилля. Тільки слабке відлуння в звуках натякало на те, від чого втекла музика, але натякало легко і здивовано, бо не існувало потворності чи болю, їх ніколи не мало бути. Це була пісня про Неосяжне Визволення.

Вона думала, що бодай на декілька миттєвостей, поки триває музика, можна цілковито їй віддатися, знетямитись і зануритися у відчуття — це нормально. Забудь про гальма, це — воно.

Десь на закамарках свідомості, далеко за музикою, до неї долинув перестук коліс, що відбивали у рівному ритмі з акцентованим четвертим ударом, ніби наголошуючи на свідомому прагненні. Саме чуючи цей перестук, вона могла розслабитися. Слухала симфонію і думала: «Ось завдяки чому рухаються колеса, і це саме те, куди вони рухаються».

Вона ніколи досі не чула цієї симфонії, але знала, що написав її Річард Гейлі, — вловила несамовиту силу і величну напругу, впізнала стиль звучання. Це була чиста, складна мелодія — у часи, коли ніхто більше мелодій не писав. Вона сиділа, втупившись у стелю вагона, але не бачила її, бо забула, де перебуває. Вона не знала: чує повний симфонічний оркестр чи це лише тема; можливо, оркестровка лунала лише в її голові. Вона невиразно впізнавала попереднє відлуння цієї мелодії у всіх творах Річарда Гейлі, впродовж років тривалої боротьби, аж поки в середині життя він вилетів із сідла, ґвалтовно заскочений славою. «В цьому, — подумала вона, слухаючи симфонію, — і полягала мета його боротьби». Згадала натяки у його музиці, смак фраз, уривки мелодій, що начебто намацували тему, але не переростали в неї. Коли Річард Гейлі це написав, він… Вона випросталася. Коли Річард Гейлі це написав?

Цієї ж миті вона усвідомила, де перебуває, і вперше збагнула походження музики. За кілька кроків, у кінці вагона, молодий білявий кондуктор регулював кондиціонер. Він висвистував мелодію симфонії. Зметикувала, що юнак свистить уже тривалий час, і жодної іншої музики не було.

Не ймучи цьому віри, вона ще трохи послухала, перш ніж запитати:

— Перепрошую, а що це ти насвистуєш?

Хлопець обернувся. Зустрівшись із ним поглядом, побачила щиру і жваву усмішку, наче юнак відгукнувся на поклик друга. Їй сподобалось його обличчя, тверде і непохитне, в ньому не було й натяку на ту невиразну, розслаблену безформність, яку вона звикла бачити в людських лицях.

— Це концерт Гейлі, — відповів усміхнено.

— Який саме?

— П’ятий.

Відчувши, що пауза затягується, вона промовила повагом і дуже обережно:

— Річард Гейлі написав лише чотири концерти.

Усмішка здиміла з юначої фізії, ніби його нагло всмоктало в реальність — так само, як кілька секунд тому втягнуло туди її саму. Ніби клацнула клямка, і від лиця залишилася застигла маска: без виразу, знеособлена, байдужа та вичахла.

— Атож, — промимрив. — Ваша правда. Я помилився.

— То що ж це було?

— Просто мелодія, яку я десь підхопив.

— Яка саме?

— Не знаю.

— А де ти її почув?

— Не пам’ятаю.

Вона безсило замовкла; юнак відвернувся, не виявляючи жодного інтересу.

— Тема і мені нагадала Гейлі, — озвалась вона. — Але я знаю кожну його ноту, — такого в нього нема.

Без жодної емоції на обличчі, лише з ледь відчутним натяком на цікавість, хлопець обернувся і запитав:

— Ви любите музику Річарда Гейлі?

— Так, — зізналася вона, — дуже люблю.

Ніби вагаючись, юнак на мить затримав погляд, але зрештою знову відвернувся. Працював він хвацько і фахово, але вже не висвистував.

Вона досі не могла дозволити собі заснути, хоча вже дві ночі поспіль не склепила очей: за дуже короткий термін мусила багато чого обміркувати. Мала прибути до Нью-Йорка вже вдосвіта. Їй потрібен був час, але хотіла, щоб поїзд їхав швидше. Та він і так був найшвидший у країні — «Комета Таґґарт».

Намагалася зосередитися, але музика — в повному обсязі акордів — не відпускала її свідомості, ніби незворотні кроки чогось невдержимого. Сердито похитавши головою, вона скинула капелюх і закурила.

«Я не спатиму, — подумала вона. — Цілком реально протриматися до завтрашнього вечора».

Колеса вистукували акцентований ритм. Вона так до нього звикла, що вже й не усвідомлювала, натомість він перейшов у відчуття спокою всередині неї. Щойно погасила недопалок, зрозуміла, що їй потрібна ще одна цигарка, але вирішила перепочити хвилинку, може, кілька хвилин, перш ніж закурити нову.

Вона заснула, та згодом, рвучко прокинувшись, відчула: щось не так. Уже потім зрозуміла причину: колеса спинилися. Вагон закляк у блакитному сяйві нічних ліхтарів. Вона поглянула на годинник — цієї зупинки не мало бути. Визирнула у вікно. Потяг нерухомо стояв посеред безлюдного поля.

Почувши, як хтось вовтузиться на сидіннях з іншого боку проходу, запитала:

— Довго стоїмо?

Чоловічий голос байдуже відповів:

— Близько години.

Коли зірвалася на ноги і поквапилася до дверей, чоловік провів її зачудовано-сонним поглядом. Надворі віяв холодний вітер, а під порожнім небом простягалося пустельне поле. Вона почула, як шелестить у темряві бур’ян. Далеко попереду, біля локомотива, маячіли чоловічі постаті, а над ними в небі червоніла пляма семафора. Минаючи шереги нерухомих коліс, поспішила до них. Ніхто не звернув на неї уваги. Поїзна бригада і кількоро пасажирів скупчилися під червоним ліхтарем. Стояли мовчки і, здавалося, просто собі спокійно та байдужо чекали.

— Що сталося? — спитала вона.

Машиніст здивовано обернувся. Її запитання пролунало, як наказ, а не як звичайна собі цікавість пасажира. Вона стояла: руки в кишенях, комір пальта піднято, вітер тріпає по обличчю волосся.

— Червоне світло, міс, — сказав він, указуючи пальцем.

– І довго його ввімкнено?

— Годину.

— Це не головна колія?

— Не головна.

— Чому?

— Не знаю.

Озвався кондуктор:

— Навряд чи нас навмисне відправили на бічну колію, просто стрілка збилася, а цей ось, схоже, взагалі не працює, — він підняв голову до семафора. — Навряд чи сигнал зміниться. Думаю, він таки зламаний.

— То що ж ви тут робите?

— Чекаємо, поки сигнал зміниться.

Поки її роздратування переходило в гнів, кондуктор усміхнувся:

— Минулого тижня через чиюсь помилку поїзд на «Атлантік Саузерн» дві години простояв на запасній колії.

— Це — «Комета Таґґарт», — заперечила вона. — «Комета» ніколи не спізнювалась.

– Єдина на всю країну, — погодився машиніст.

— Завжди щось буває вперше, — зауважив кондуктор.

— Міс, ви просто нічогісінько не знаєте про залізницю, — долучився до розмови один із пасажирів. — В цих краях немає ні вартісної сигнальної системи, ні жодного путнього диспетчера.

Проігнорувавши його, знову звернулася до машиніста.

— Якщо семафор не працює, що ви збираєтеся робити?

Йому не подобався командний тон цієї пасажирки, і він не міг второпати, чому він