Необдумана Міловиця - Зінаїда Валентинівна Луценко
А саме на той час Ілько йшов зі свого поля, та й почув, як ти скиглиш. Взяв він тоді, відкраяв шматок від своєї сорочки, та й перев’язав твою вавку.
«Що, дуже пече?» – питав тебе Ілько.
А ти, Міловице, соромилася й крізь сльози казала, що ні. Бо ж ти вже знала: Ілько парубкувати почав недавно й був молодший від тебе на цілих два роки!
І ти, дорога Міловице, була собі бідна.
А Ількові батьки – трохи багатші. Та й не трохи, Чуйки добре собі були багатенькі…
Якраз тоді тобі, Міловице, вже й час прийшов думати про своє заміжжя.
І рішила ти собі, Міловице: то й що, що Ілько молодший?
І назад ви вже йшли попід поле разом, тепла пилюка хмарками бухкала з-під ніг на всі боки в траву. А Ілько ще й ніс у рушнику твоє зілля…
Того дня сонце немилосердно смалило з неба, а з-за гори вже насувалася чорна-пречорна хмара, і вам треба було добре спішити, щоб дощ не застав серед левади. А як же спішити, коли з твоєї, Міловице, розсіченої ноги сочилася кров і червоним вужем текла аж до п’ятки?
Пам’ятаєш, Міловице, ти йшла тоді й нишком подивлялася на широкі Ількові плечі, на надірвану для тебе сорочку.
А тоді ви почали говорити.
Ілько розказав тобі, Міловице, що він тепер уже письменний, бо провчився два роки в лікнепі.
А ще розказував Ілько те, що вичитав був із газети, яку батько привіз йому аж із Києва…
А ти тоді, Міловице, слухала й думала: і який же він, оцей Ілько, та дуже розумний!
«А мій старший брат Тимко навчився гарно грати на гармошці!» – взяла ти та й собі похвалилася.
«Знаю Тимка, – відказав Ілько. – Тільки якийсь він не нашенський, панський! Он і на гармошці… У нас мало хто в селі й уміє. І нащо воно йому? Хіба в музики десь подасться, в город?»
«В город?» – подивувалася ти, Міловице.
А Ілько розказував: «Ну, ваш Тимко якось більше на городського парубка й схожий».
«Він у нас такий…» – загордилася гарним братом ти, Міловице.
А Ілько візьми й почни: «І ти теж… якась така…» – подивився з висоти свого зросту на тебе, маленьку.
«Що… негарна?…» – сполохалася.
«Гарна, – засоромився й собі Ілько, – ще й дуже… Тільки дрібненька… така…»
«А у вас, у Чуйків, увесь рід – велетні… – прохопилася. – А ще у нас є воли!» – перевела ти розмову на господарство, Міловице. Ти вже й не знала, про що друге говорити з парубком, і мовчати не хотіла. Тож розказувала, скільки у вас поля, худоби, що роблять батьки.
Твої, Міловице, батьки Гаврилюки були убогі, але тягнулися за людьми щосили.
Пам’ятаєш, Міловице, як часом ти чула: мати накидалася на батька з докорами за бідність?
«То було не йти за мене, коли я бідний!» – кричав із відчаєм твій батько.
«А я пішла, за дурної голови!» – докоряла йому мати.
«То було не йти!»
«Якби ж мені тоді та мій теперішній розум!»
Часто ти чула такі суперечки, Міловице…
Мати вкінці ще й любила «припекти» батькові, показувала на нього пальцем і кричала до тебе й твоїх сестер: «Ото, дівчата, дивіться добре, щоб не повиходили заміж так, як ваша мати! Треба виходити хоч за дурного, зате за багатого. Бо що та любов – як вітер, швидко й проходить. А тоді гризеш собі лікті, дивлячись на розумніших дівчат, що були проворні й слухали своїх матерів, а тепер хазяйками по великих хатах сидять, а не так мучаться, як я. І казала ж мені моя мама…»
Мати твоя, Міловице, кричала й починала плакати, а батько, грюкнувши дверима, вибігав із хати надвір…
* * *
От, розповідаючи Ількові про ваші городи, ти, бідна Міловице, в той раз наче й оправдувалася за свою бідність.
А пам’ятаєш, як Ілько слухав, – дуже тихо, і не жартував, як це робили парубки, твої ровесники?
За розмовами забувся тобі, Міловице, навіть біль у порізаній нозі, і час тоді збіг для вас дуже швидко.
Як підійшли ж ви з Ільком до самого села, до того горба, що відділяв від поля село, то, згадай, пішли ще повільніше. І так, слово за словом, та й домовилися тоді, що зустрінетеся наступного дня…
«А ти вже маєш парубка чи ще собі дівуєш?» – несміливо питав тебе на прощання, Міловице, Ілько вже біля хати твоїх батьків.
«Я? Дівую…» – дивлячись собі під ноги, відповіла йому ти, щаслива.
«А як я приходитиму до тебе, вийдеш?»
«Вийду…»
«То я прийду?» – питав.
«Приходь…»
А дівувала ти вже років зо три, дорога Міловице. Та чомусь хлопці, незважаючи на твою делікатну красу, сватати тебе не поспішали.
«Багатство до багатства тулиться», – казала твоя мати.
Хоч і був Ілько молодшим за тебе, рідна Міловице, але виглядав дорослішим через велетенський зріст і широкі плечі.
Та й Ількові дуже сподобалася ти, тиха й довірлива Міловице. Твій тоненький стан, малесеньке довгувате личко, сором’язливий рум’янець все не сходили Ількові з-перед очей.
Лягав, либонь, увечері Ілько спати, заплющував очі – а ти, Міловице, мов жива стояла перед ним.
Ти й сама добре бачила, дорога Міловице, як одразу ж другого дня Ілько навмисно пройшовся попід самим тином коло хати твоїх батьків.
І вже ввечері, як і домовлялися, здибалися ви з ним у березі біля осик, недовго про щось поговорили, а тоді й так собі мовчки сиділи, прихилившись головами тісненько докупи, і було вам дуже славно.
Тобі, Міловице, аж дух тоді перехоплювало від невідомих доторків!
А ще ти ж ніколи, Міловице, не ходила до школи і була неграмотна, то й розмова з Ільком здалася тобі дуже розумною.
Пішов того вечора твій Ілько додому, ліг спати й одразу почав чекати ранку, щоб знову хоч близько пройтись біля тебе, Міловице, а тоді чекати весь день вечора.
І що день, то все тяжче Ілько переносив розлуку з тобою, дорога Міловице.
А далі вже й просто не міг заснути, коли перед тим не обіймав тебе.
Ількова мама ще й не натякала синові про одруження, молодий був, але Ілько вже тоді здогадувався, що хотіла б вона собі у невістки якусь кращу дівку, ніж ти, Міловице.
