Необдумана Міловиця - Зінаїда Валентинівна Луценко
Увійшли до хати всі втрьох. Дядько Степан роздав племінницям гостинці й притулився в дверях.
«Це ж що сьогодні за празник?» – підозріло спитався у свого брата Ксень.
«Та надіємося, що скоро буде у нас весілля», – прохопилася тітка Густя.
«А кого це ви будете женити?» – насупився Ільків батько.
«А хіба ж це не ваш Ілько збирався женитися?»
«А-а-а! Он воно що! По мені, нехай і жениться собі, тільки до чого ж тут я? Немає у мене сина! Помер!» – відрубав.
«Сідайте з нами до столу…» – попросила гостей Ількова мати.
І тоді тітка Густя сіла скраю на лаві, а дядько Степан так і залишився стояти біля порога; він чекав, що брат його ще буде, либонь, припрошувати. Думав, певно, Міловице, дядько Степан, що за столом, за вечерею й чаркою горілки розм’якшиться серце його впертого брата.
«Чи тобі не стидно, – побачивши, що Ксень мовчить, повчав усовіщати рідного брата Степан. – Як уже не є, але ж Ілько оженився! Вони з Міловицею розписалися по новому закону. І що будуть люди говорити у селі, якщо ти не зробиш своєму синові весілля, не приймеш у своїй хаті? Та він же в прийми до Гаврилюків піде! Отак і випхаєш дитину без хліба із рідної хати?!»
Дядько говорив, а твого Ілька батько Ксень, насупивши брови, все сидів понуро на лаві. Він кинув із рук на стіл ложку і взявся сукати мотузки. Ціла куделя виглядала з-під Ксеньових ніг. Пам’ятаєш, які гарні мотузки робив твій свекор, Міловице?
Ільків батько тяжко дихав: його син пішов за порадою до дядька! Тепер би навіть нехай земля б провалилася, а вже Ксень від свого слова не відступиться!
Потім, Міловице, говорила тітка Густя:
«Діти вже один гріх вчинили, треба чекати, поки батюшка одмінить Міловицине вінчання, а все через те, що не хотів ти, Ксеню, раз сина послухати. І могли б ще більшої біди дурні діти наробити, ти ж чув, що по селі говорили? Як-не-як, Ілько – живий, має тепер жінку, вже назад нічого не вернеш, у людей ще й гірше буває. А ти все клянеш… Треба, Ксеню, позатуляти людям роти й зробити Ількові й Міловиці весілля, нехай молоді живуть, і всі скоро забудуть, як там межи ними сталося…»
«Як ви обоє такі добрі, то й зробіть Ількові весілля самі!» – слова вашої заступниці, Міловице, ще дужче розсердили Ількового батька.
«Буде дуже гарно, як випроводжатимуть Ілька з дядькової хати!» – дорікнула Степанова жінка.
«А ти сиди й помовч! – гарикнув на неї Ксень. – От повиростають ваші діти, то й будете ними командувати. А я ніколи не буду згоден, аби моїми сватами були Гаврилюки! А ви як хочете, то можете хоч би й собі до хати моїх молодят забирати, а я як сказав, що не оженю сина з Горпининою дочкою, то так воно й буде!»
«Але ж вони вже оженилися!» – сплеснула руками Густя.
«Я до себе Ілька з Міловицею брати не буду, нехай, про мене, хоч і в прийми йдуть, але весілля зроблю», – понуро відказав дядько Степан.
«А хто тобі заборонить?! Як такий багатий та добрий, що мій син не питає батька, а біжить за поміччю до тебе, то й роби йому весілля! Я не бороню!»
Ількова мати Текля тільки мовчки дихала від печі. Не бажала й вона тобі, через таку бучу, щастя, Міловице. Не так вона на тебе добре дивилася б, як колись Стаськова мати, аби ти попалася була на її очі тої хвилі.
«А ти ж, Теклю, що?! – дорікнула Ільковій матері тітка Густя. – Все мовчиш собі? Мовчи! От як повипихає твій Ксень усіх своїх дітей по людях, то не буде кому на старість і очей закрити! Гарно, ой гарно ж ви поступаєте зі своїм єдиним сином!»
А тоді накинула на голову тітка хустку, дядько Степан натягнув на очі шапку – і вийшли вони за поріг, гучно причинивши за собою двері.
На подвір’ї дядько Степан оглянув гарну братову хату, велику, під залізною бляхою, найкращу в селі, махнув на вікно рукою і побіг до воріт.
Провести їх вийшла Ількова мати. Низенько опустивши голову, йшла вона вслід пізнім гостям.
«Може, хоч ікону яку дасте на благословення?» – вже в воротах запитала тітка Густя.
Але мати Ількова тільки зітхнула і ще нижче опустила очі.
Ось такого суму й розбрату наробили ви з Ільком своєю любов’ю, необдумана Міловице!
Пам’ятаєш, Міловице, як твої батьки все ж таки мусили готуватися до вашого весілля?
«Ти бач, що надумала собі? – плакалася на тебе вголос мати. – Куди ж ти, дурна Міловице, спішила? А може, й відлягло б тобі, і звиклася б у Стаська? Так гарно було, обвінчалися! А ти – втекла! Куди? З ким? Наробила нам сорому навіки! Заробила прокльонів собі від Чуйків? Думаєш, добро тобі колись з того буде? Не діждеш повік! Замотаєшся тепер у стару хустину, замурзаєшся по самі вуха й світу білого ніколи не побачиш. Будеш плакати увесь свій вік, дурна! Та ще й на мою бідну голову! Бо ж хіба так робиться?! Яка стидоба всесвітня, яке горе! Щоб ви довіку, дурні, спокою не мали, як я оце на старість!»
«І хіба вже не було кращих хлопців у селі, – глухо казав і собі твій батько, Міловице. – Якби ж хоч вибрала що путнє, а то… Всі ж у селі знають того Ксеня. До чого ж скупа людина! Заробив собі багатство на биках, і сам, і жінка його ні дня, ні ночі не знали! І що з того? А бодай йому та бляха на хаті позакручувалась, бо у мене хоч хата і стара, і в сніпках, але я мушу тепер його сина сюди приймати! А син їх, Міловице, думаєш, кращий за батька свого буде? Їх у сім’ї три брати, всі живуть гарно, нема що сказати, але ж цей Ксень – то якийсь вовкулака!»
«І то недаремно моя мама колись випхали Ксеня з двору! – аж кричала тоді до тебе твоя мати, Міловице. – І правильно була зробила! Але ж бач, далеко вітром його не віднесло від мене, знайшли дитину мою! І тепер ще й носа від нас вернуть! Та що той Ксень із себе має?! І не стидно йому тепер не зробити синові весілля! Як ото сироту, як старця якогось Ілька із дому виганяють. Де
