Необдумана Міловиця - Зінаїда Валентинівна Луценко
У голодні роки їздила Ганя на Західну Україну, працювала там за хліб у господарів. Зароблене зерно на дівочих плечах везла додому, тим і спасла від голодної смерті матір, братів та сестер.
А потім почала Ганя втрачати розум. Довгих сім років мучилася вона сама й мучила біля себе рідню. Ночами плакала Ганя й кричала, боялася страшних видінь.
Дуже тяжко мучилася з Ганею Маруся, жили вони на старість у хаті вдвох.
Померла Ганя в лікарні, одним-одна…
Друга твоя донька Маруся, Міловице, вийшла заміж і народила дочку. Але і в неї не склалася гарна доля. Чоловік Марусин був гірким п’яницею. Якогось разу напився і підпалив вночі хату, яку будували ви з Ільком; і сам потім згорів від горілки…
Маруся робила, як і ти колись, Міловице, на буряках і дослужилася була вже до ланкової. А в тяжкі роки не платили, Міловице, людям так, щоб можна було їм жити по-людськи, от і мусила Маруся красти. На плечах носила вона додому важкі лантухи з буряками і годувала скотину.
А ночами мусила Маруся ще й наливати шоферам могоричі, аби вони її слухали, бо треба було виконувати план…
А ще купила Маруся швейну машинку і вивчилася гарно шити, а тоді обшивала себе й родичів. Несли до твоєї Марусі, Міловице, крам і односельці. Довго тим заробляла собі на життя твоя друга донька.
Це вона останньою доживала в батьківському дворі, самотньою.
Твій син Гріша, Міловице, пішов у армію, відслужив та й переїхав жити до міста, одружився, і народила йому жінка двох синів. Робив Гріша у тюрмі наглядачем, там зі своєю жінкою і познайомився.
Іван два рази женився, але дітей йому Бог не дав.
Як складалися грішми твої, Міловице, діти тобі на могильний пам’ятник, то не дав Іван ні копійки, а сказав: «Треба було матір при житті жаліти, а після смерті хіба їй уже не однаково?»
Коли померла Ганя, то залишили Івана сидіти в хаті біля тіла. І поки жінки поралися на кухні, Іван вхопив заготовлений на похорон бутель горілки, поставив у сумку – і втік. Як же побачили, що Івана біля труни нема, то було вже пізно. Так Іван на похорон до сестри і не прийшов…
А Федося гарно вчилася, але з чотирнадцяти років покинула школу й пішла робити: подруга підмовила йти в колгосп пасти свині.
«Так гарно в полі, квітки цвітуть, свині пасуться, а ти тільки поглядай», – казала.
У вересні прийшов до тебе, Міловице, учитель.
«Куди ж ви, Міловице, дочку відправили? Нехай би дитина довчилася, вона ж розумна!»
«А що я їй скажу? Кажіть щось ви, може, послухає».
«Федосю, – просив учитель, – йди до школи. Закінчиш дев’ять класів, а тоді вивчишся на вчительку, або на кого захочеш!»
«Навіщо мені ваша школа? Що мені треба, то я вже знаю. У школі сидіти тяжко, а от коло свиней набагато лучче!»
Так ні з чим і пішов тоді вчитель. А Федося твоя, Міловице, після свиней пішла робити на цукровий завод. У п’ятнадцять років вилами перекидала у канавах буряки, вантажила на підводи важкі мішки з цукром, чистила від болота глибокі кагати.
Через кілька років, як повивчалися Федосині подруги, деякі повиїжджали в місто, пожаліла вона про свій учинок. Але не було вже як учитися, бо треба було робити.
«Якби ж у мене був батько», – виправдовувалася Федося все життя.
Федося теж вийшла заміж і народила двох дочок. А чоловік її хоч і був людиною вченою, але теж пив горілку…
І ні одна твоя дитина, Міловице, не зазнала спокійного життя і щастя, не мала достатку і миру в сім’ї.
І коли б ти тепер могла говорити з того світу, моя Міловице, то я думаю, що сказала б ти про причину нещасть твого роду.
Можливо, не слід було тобі йти всупереч батьківській волі й не виходити вінчаною з іншим чоловіком заміж за Ілька?
Або ж не треба було вашим батькам проклинати своїх дітей і онуків?
І як, Міловице, там уже поміж вами не сталося, але скривджені залишилися твої батько з матір’ю, увесь вік вони соромилися своїх дочку й зятя, навіки зненавидів та прокляв свого сина батько Ілька, зобидженим остався й Стасько та зневажені були його родичі.
У всіх треба просити прощення, Міловице, бо висітиме на твоєму роду і збуватиметься від віку й до віку тяжке прокляття.
Написала цей лист до тебе я, Міловице, твоя онука Марта, як нагадування про твоє тяжке життя, як виправдання для тебе й собі на науку…
А тим, хто читав, раджу.
Шукайте своє коріння.
Згадайте поіменно своїх родичів і їхні діла.
Запаліть для них свічку у Святвечір.
Роздайте дітям гостинців на вічну пам’ять і за упокій душ своїх дідів та прадідів, батьків і матерів.
Світла пам’ять моїй дорогій бабці та упокій її душі.
