Необдумана Міловиця - Зінаїда Валентинівна Луценко
А ти, Міловице, тільки й могла мовчки та гірко дивитися на жінку й не казала їй нічого. «Коли б швидше додому», – думала. І гіркі сльози текли по твоєму змарнілому обличчю й капали на бідну одіж.
А стара жінка все не втихала, і сипала прокльонами, і грозилася.
«Нащо ви так клянете й лякаєте малих дітей? Через оцю дрібну курячу картоплю? – не витримала ти й попросила жінку милостиво, щоби втихомирити. – Простіть нас, Мотре, як зможете, дитина, либонь, дуже хотіла їсти і не втерпіла… Бо інакше б чужого не взяла».
«То нехай ідуть твої діти попід хати і просять, а не крадуть із хати чуже!» – знімаючи від печі великого баняка, повного картоплі, порадила хазяйка.
Так ти, Міловице, й мусила робити. Вирядила на другий день зранку всіх своїх дітей в село, дала в руки Марусі клуночка й навчила, що казати.
«Йдіть, діточки, попід хати, і просіть у добрих людей собі порятунку. Кажіть жінкам, що дуже хочете їсти, а тато ваш – на війні. Маруся нехай несе клуночка в руках. Як що дадуть, то клади, доню, досередини й завдавай собі на плечі, аби собаки в тебе не видерли. А ти, Грішко, візьмеш палицю й будеш гонити собак. І глядіть мені Івана, бо він ще маленький».
«Добре, мамо, – казала Маруся, – як у Івана болітимуть ноги, то я буду його на собі нести».
На вечір принесли твої діти, Міловице, в торбі кусники хліба, пару картоплин і пиріжка з картоплею.
«Мамо, а там ще діти вулицями ходять, – розказувала Маруся. – Ходять і колядують, співають пісень, то й я заспівала».
«А я казав, що тато наш на війні!» – хвалився Грішка.
«Так буде краще! – дивлячись спідлоба на твоїх, Міловице, дітей, хвалила хазяйка. – Як красти, то краще вчитися просити».
І як сиділи ви біля убогого свого харчу, того, що відділила ти, Міловице, з колгоспного обіду, й того, що напросили попід хати твої діти, то в хазяйки в печі весело палахкотіло полум’я й смачно шкварчало на сковороді сало: пряжилася для хворої дівчини яєчня…
«Мамо, я теж хочу сала», – скиглив Гріша.
«А я молочка», – просила Маруся.
«Як повернемося, дітки, додому, буде в нас і сало, і яєчня, і молоко. Ганя виглядить нашу корову, тато привезе з війни цукерок, а Макар – білого хліба! – пошепки обіцяла ти, Міловице, своїм дітям. – А тепер їжте пиріжечка й кажіть: дай, Боже, здоров’я цим добрим людям, що подали…»
«Дай, Боже, здоров’я цим добрим людям…» – шепотіли діти й, заколисані думками про смачні наїдки, засинали.
Тебе ж, Міловице, від запаху сала й яєчні нудило.
Другого дня по дорозі в колгосп зустріла ти, Міловице, рум’яного хлопця у військовій формі, вертався він, видко, з якоїсь гулянки. Молодий солдат ішов і весело насвистував щось собі під ніс, на тебе він і не глянув.
Але ти, Міловице, вирішила чомусь зупинитися.
«Можна тебе щось спитати?» – насмілилася ти зупинити веселого хлопця й підійшла до нього близько.
«Ну, питай, бабка!» – оглянувши запнуте в стару хустину зжовкле твоє обличчя, довгу перелатану спідницю й стару свитку на сутулих плечах, жваво дозволив.
«А скажи мені, хлопче, коли вже кінчиться ця війна?»
«Що?! Коли війна скінчиться? – зареготівся солдат. – Скінчиться вона тоді, як рак свисне!»
«Не дай Боже! Що ти таке говориш, хіба ж можна?» – злякалася ти, Міловице.
А солдат, придивившись до тебе уважніше, тільки свиснув:
«Так ти не бабка?! А чого така заїздяна? – посміявся. Ще й п’яний був. – Треба, женщина, думати не про війну, а про гульню!»
І солдат той веселий далі собі пішов, а ти, Міловице, не знала, що це зі світом зробилося. Там, дуже близько, бухкала війна й мерли люди, а тут грав патефон і гуляли солдати. Бо тут був тил…
Майже всю зиму робила ти, Міловице, у Кривчунці на току коло молотарки, а діти твої ходили просили їсти попід хати. Хазяйка ж ваша сердилася що день, то все дужче, й без причини кляла і дітей, і тебе.
Але де ж вам було дітися, мусили терпіти і приниження, і злість.
Зима вже переходила у весну. Ганя твоя, Міловице, бачила, що в селі люди дивилися на неї косо. Але що могла дитина вдіяти? Так і тулилася Ганя в дядьковій хаті, і аж до весни варила німцям обідати. А ночами плакала твоя дитина, Міловице, гірко в чужу дядькову подушку. І не було навесні такого дня, щоб не побігла вона на другий кінець села, щоб довідатися до своєї хати.
А хата ваша стояла сама пусткою, з повибиваними вікнами, тільки вітер гуляв по голих стінах.
«Ось тут мама спали», – шепотіла до комина Ганя, гладячи його шкарубкою рукою.
Сама на ніч у хаті лишатися Ганя боялася. Можна було б позапинати вікна крутінями із соломи, накидати в куток осоки й спати. Але було дуже лячно самій, бо німці увесь час шастали по селі, пили горілку і п’яно реготілися на вулиці, бувало, веселі, стріляли з автоматів по стінах покинутих хат.
Добре, що того дня зустріла Ганя на вулиці свого давнього приятеля Андрея.
«Ганю, йди додому, бо там вже німці вашу хату валять», – сказав хлопець. І твоя Ганя, Міловице, кинулася бігти додому. Ще здалеку побачила вона, що ваша хата вже світила голими кроквами, а сніпки соломи, якою був вшитий верх, валялися скрізь по дворі.
І знову крізь сльози кричала Ганя до німця:
«Тут живуть матка і п’ять кіндерів! Не треба хати валити! Їм не буде де жити! Матка і п’ять, п’ять кіндерів!» – розчепірювала Ганя долоню й щосили гукала.
Гладкий німець, що сидів на комині й творив розруху, спочатку Ганю не чув, а як подивився донизу і втямив, що йому кричить дитина, перестав хату рвати. Він уже й злазив донизу, а Ганя все плакала. Дуже злякалася твоя дитина, Міловице, що за коровою вона може втратити ще й хату. І нащо вона тоді була вдома, для чого терпіла сама війну…
Німець поґерґотав щось по-своєму й пішов геть, а Ганя зайшла до непокритої хати, обійняла руками піч і плакала:
«Ой, де ж ти, мамочко? Мені дуже страшно, вертайся, мамо, швидше додому! Таточку дорогесенький, повертайся!»
А тоді вилізла Ганя по драбині нагору й подивилася крізь голі крокви на небо; в хаті вже дуже смерділо пусткою.
Через тиждень німці з твого села, Міловице, пішли;
