Необдумана Міловиця - Зінаїда Валентинівна Луценко
«Принесеш мені, Марусю, – вчила ти, Міловице, свою дитину, – обідати в поле».
«А що ж я принесу?» – дивувалася Маруся.
«Та хоч і тої каші, що звечора лишається. Або й просто так прийдеш, тільки візьми з собою два глечики».
«Добре», – обіцяла Маруся.
І несла дитина тобі, Міловице, на поле обід із дому, і поки люди відпочивали й обідали, ти низько схилялася біля сніпка, буцімто теж полуднувала, а сама теребила у жменях зерно й непомітно зсипала його у принесені Марусею горщики.
«Ну все, дитино! Неси глечики додому, спасибі за обід! – голосно казала Марусі, так, аби й інші жінки чули. – А тепер швиденько йди, бо там Федося сама на тебе чекає».
І Маруся знала: як приходила вона додому з поля, то треба було спочатку витрясти із горщиків на хустинку зерно, а тоді розстелити його на сонці, щоб висохло.
Ти, Міловице, приходила додому аж увечері й несла украдене Марусею зерно до Олександри, бо в неї були кам’яні жорна. І несла ти те зерно таємно і вночі, щоб ніхто із людей не побачив. А тоді змелювала на сіру муку й пекла пласкі коржики або варила рідку лемішку.
«А цю жменьку, – відсипаючи зерно у бокатий глек, казала ти, Міловице, – сховаємо на зиму! Глядіть мені, діти, щоб ніхто ж не взяв! А зимою змелемо біленької муки й напечемо до Різдва солодких коржиків!»
«Я дуже хочу коржиків!» – просила Маруся.
«І я дуже хочу, і дуже солодких!» – казав Іван.
Пам’ятаєш, Міловице, як узнало про той фокус із «обідом» колгоспне начальство? І відтоді почали «сексоти» пильно стежити за жінками…
«Хто буде спійманий із зерном – відразу ж поїде в Сибір! Із конфіскацією!» – кричав голова колгоспу до людей. І брати з поля зерно більше не могли, боялися.
А якогось разу тобі, Міловице, вже й не було з чого зварити для дітей кулешик. Тоді дала ти Марусі з Грішею по полотняній торбинці і відправила серед ночі у поле, хоч і шумів за вікнами вітер та сіялася холодна мжичка.
«Ідіть, дітки, не бійтеся, – просила ти своїх дітей, Міловице. – Тепер така погана погода, що ніяка собака на вулицю не поткнеться. Йдіть, а я буду перед образом молитися, щоб ніхто вас у полі не побачив. Зате ж, як повернетеся із зерном, я наварю для вас смачної каші».
І пішли Маруся з Грішею, кутаючись у діряві свитки, попід густу ліщинову смугу до скирти з хлібом. Хоч і страшно тобі було, Міловице, але іншого виходу не мала, та й не одні тільки твої діти на такі нічні заробітки ходили, були і ще у селі солдатські вдови, і їхнім дітям щось треба було їсти…
«Підемо аж до тої далекої скирти, що посеред поля, – кричав крізь вітер до Марусі Гріша. – Там ніхто ще зерна не шукав, там далеко!»
«То ходімо!»
Через колючу стерню, грузнучи ногами в мокрій землі, йшли твої, Міловице, діти за колосками, і шмагав їх холодний вітер. Аж коло самої скирти стало трохи затишніше, і Маруся з Грішею полізли навпочіпки попід самий край теребити у жменях перемоклу солому.
А колгоспне поле, пам’ятаєш, Міловице, тоді гарно сторожували від дітей? І нехай би краще те зерно посліднє було у землі стліло, але брати його додому не можна було. Цілу ніч кругом поля їздили наглядачі, щоб гонити «злодіїв» від їжі.
Так і діти твої, Міловице, ще не встигли були взятися до роботи, як почули, що в їх бік їде машина! Помітив-таки дітей дядько й одразу ж повернув кермо до скирти.
Як побачила Маруся машину, то з переляку була й оніміла, а Грішка – хлопчик, був сміливіший, схопив сестру за руку – і кинулися вони бігти на другий бік скирти. Назбирані колоски посипалися з Марусиної пелени в болото, щоб там уже зогнити без сліду.
Гуркіт наближався до твоїх, Міловице, дітей все ближче. Зі страшним вереском кинулася тікати Маруся через усе поле до ріденької смуги, Грішка ж подерся наверх й закопався в солому.
А машина покружляла довкруж скирти, витовкла в землі глибоку колію, та й поїхала геть.
Аж тоді, як світло від фар погасло десь далеко в селі, зліз Гріша зі скирти на землю, зібрав у жменю потовчені колоски, запхнув їх до торбини і пішов у ніч шукати сестричку. Додому діти повернулися мокрі й дуже налякані.
«Як не війна, то розруха, – тяжко зітхнула ти, Міловице, роздивляючись на ту бідну жменьку зітлілого зерна, що принесли діти. – Коли вже кінець усім нашим бідам настане?!» А тоді потовкла у макітрі важкі крадені зерна й запарила в баняку густу сіру лемішку.
«Фе, яке ж воно недобре», – казав Іван, бабляючись у пісній каші й розтягуючи її на ложці проти світла.
«Ану цить мені зараз! Бозя як почує, що ти про хліб кажеш, і покарає нас!» – налякала дитину.
«Краще б ти до того не бралася, бо гріх будеш великий мати, а в тебе ж діти, хлопці он», – шептала поночі до тебе, Міловице, Олександра.
«Немає в мене другого виходу, хіба будемо з дітьми від голоду пухнути, – виправдовувалася ти. – Як була я в тилу, то й навчилася, і тепер вмію…»
«А як зловлять тебе, то на кого тоді діти лишаться?»
«Як будуть з голоду помирати чи сама я захворію і зляжу, то хіба не те саме буде? Де мені порятунку шукати, Олександро?»
«Будь же обережна», – просила Ількова сестра.
«Я буду брати з собою котрусь дитину, то ніхто й не побачить».
Пам’ятаєш, Міловице, як кілька разів на тиждень, ще добре поночі, будила ти тепер маленьку Федосю, обв’язувала її з усіх боків холодними пляшками з горілкою, яку сама в клуні гнала, потайки від усіх, надягала зверху на дитину широкого піджака, обв’язувала грубою хусткою, і йшли ви на базар, щоб іще до світанку вернутися назад.
Коли приходили у Цибулів, Федося мусила стояти коло крайньої хати в кущах, а ти, Міловице, йшла на базар, буцімто продавати зернята, а сама торгувала горілкою… Час від часу, як знаходила покупця, прибігала ти до маленької Федосі, витягала у неї з-під поли пляшку і знов бігла на базар.
