Необдумана Міловиця - Зінаїда Валентинівна Луценко
«Ільку!» – погукала ти.
Й він відразу ж зірвався на ноги й підійшов.
«Ходім, Міловице, зі мною! – прошепотів тобі сумно і з відчаєм. – Тікаймо звідси! А як ні – то мене більше не побачиш живим! Дивись у послідній раз… І я на тебе подивлюся…»
І дивилася ти в Ількові запалені очі, бідна Міловице, й знала, що так воно й буде… Що може так статися – не побачиш ти більше ніколи свого Ілька, бо він впертий був. І ти дуже злякалася.
«Не кажи так, Ільку!» – попросила тихо.
«А підеш тепер, Міловице, зі мною?…» – тремтів Ілько.
«Піду! Бо я й так зібрала ось одіж, що мені мати з собою дала, та й мала йти додому…»
«Але ж ти тепер вінчана зі Стаськом? – простогнав Ілько. – Я це думав тільки дочекатися ранку, щоб востаннє побачити тебе, та й піти топитися! А ти й вийшла… із цим вузликом…»
«Не кажи так, Ільку! Бо й я не хотіла б без тебе жити! Я ще не жінка Стаськові! І не було у нас весілля… справжнього…»
«Але ж ви вінчані з ним у церкві?»
«То байдуже, що вінчані, я все рівно із Стаськом би не жила, і нічого б поміж нами не було. Підемо, Ільку, сьогодні ж до батюшки Антонія, я розкажу йому все, і він розвінчає!»
Пам’ятаєш, Міловице, як, узявшись міцно за руки, ви з Ільком прямо від Стаськової хати відразу ж і рушили до церкви старенької, та не знайшли там батюшки і пішли до його хати й у шибку стукали?
Але старенький батюшка Антоній вас тоді не послухав, і як не просились ви, він тільки головою хитав…
«Не буде того, – сказав на вашу просьбу батюшка, – батьки і Бог благословили тебе, Міловице, на шлюб із Стаськом, і не бачу я ніякої причини, щоб його зараз же відміняти. І не бери гріха на душу, молодице, а повертайся скоро до свого законного чоловіка… – просив. – А ти, Ільку, не спокушай тепер уже заміжню жінку!» – совістив й Ілька.
Але до Стаська ти, Міловице, так більше й не повернулася…
Прийшли ви з Ільком, Міловице, тримаючись удвох за руки у білий день, через усе село здивоване, до батьків твоїх Гаврилюків, Горпини й Кіндрата, й повідомили про своє таке рішення: або ви далі собі житимете як подружжя, вдвох, або ж не будете жити на цім світі зовсім…
І мусили батьки вибирати той гріх, що був менший, та й людського осуду побоялися.
Пам’ятаєш, Міловице, як село вже другого дня після твого вінчання слухало несподівану новину? А Чуйки проклинали навіки свого сина Ілька і тебе, Міловице!
Твої ж батьки не знали, де дівати від сорому очі, та все ж мусили приймати дочку назад до своєї хати, та ще й із чоловіком.
Як на те, втрутилася в вашу з Ільком судьбу нова влада – й вас розписали в сільраді.
«Не треба тепер ніякого вінчання! – сказав твоїй матері й батькові голова. – Тепер не ті часи, щоб церкви боятися, і Бога більше вам не треба! Робіть молодим весілля й нехай живуть собі! Й нікого не стидайтеся, бо це все по закону буде!»
А до вас із Ільком сказав:
«Ви вже тепер жонаті!»
І були б ви так і зійшлися собі тихо, і не було б у вас ніколи того весілля, Міловице, аби не Ксенів брат Степан, а твого Ілька рідний дядько.
Після розпису вашого пішов Ілько не до себе додому, а до свого дядька Степана – товаришував він зі своїми двоюрідними братами, та й пожалівся на батька.
«Що мені робити? – бідкався Ілько, обідаючи у своєї дядини Густі, бо їсти ще в твоїх батьків совістився. – Батько не хочуть приймати у себе мене й Міловицю, ще й тяжко клянуть і проклинають нас обох від ранку й до вечора…»
«А що ж кажуть мати?» – питалася в Ілька дядькова жінка.
«Мати… що мати? Вони, як завжди, зігнуть покірно голову й мовчать. Ви ж, тітко Густе, знаєте: мати будуть робити тільки те, що їм скаже батько».
«То, може, й не треба було спішити тобі із женінням?» – картав твого Ілька, Міловице, дядько.
«А куди ж було тягнути? – казав йому Ілько. – Я Міловицю люблю, і все рівно крім неї нікого б не брав. Та ще й не міг же я допустити, щоб Міловиця жила із Стаськом. Не була ще вона йому за жінку… Ми розписалися, і по новому закону тепер Міловиця моя дружина, а не Стаськова».
«Воно б було краще, аби ви зійшлися із батьківської згоди й благословення, але вже як так сталось, то мусиш, Ільку, довести справу до кінця. Де ж ви будете з Міловицею жити, подумав?» – питав дядько.
«Та залишуся, напевно, в приймах, якщо жінчині батьки будуть згодні», – казав Ілько.
«А чи ж гарно приймають Гаврилюки тебе?»
«А де ж їм дітися?! – сплескувала руками тітка. – Ти б сам, Степане, подумав: вже як не є, то хоч буде зять у хаті! А що ж ти думаєш, чи буде Гаврилюкам вигідно, якщо село густиме про їх дочку? Втекла від вінчаного чоловіка, кому буде тепер треба?!»
«Спочатку поживемо у жінчиних батьків, а далі щось буду думати», – виправдовувався Ілько.
«Ну, якщо вже виходить так, що ти оженився, то зробимо тобі весілля ми! – пообіцяв дядько. – Від нас багато не убуде, але хоч по-людськи почнеш життя. Як батькові не стане стидно, то нехай прийде хоч посидіти, а ні, то й я благословлю. Але думаю, що Ксень отямиться: де ж це видано, щоб отак було! Як уже не є…»
«Дякую вам, дядьку Степане!» – аж трусився твій Ілько з радості.
«Колись віддячиш. Поки що підемо з Густею та й будемо ще говорити з твоїми батьками, може, ще Ксень передумає? А ні, то так воно й буде!» – вирішив дядько.
Пам’ятаєш, як не прийшов Ілько, а прибіг від дядька до тебе, Міловице, радісно? Думав, певно, що як відгуляєте ви своє весілля, то вже й зовсім все буде у вас, як у людей.
Упоравшись увечері з хазяйством, надів дядько Степан празникову одіж, а його жінка пов’язалася квітчастою хусткою, та й вирушили берегом до Ксеня просити за вас. Ілько ж почекав дядька біля воріт батькової хати, відігнав
