Українська література » Сучасна проза » Живий звук - Андрій Анатолійович Кокотюха

Живий звук - Андрій Анатолійович Кокотюха

Читаємо онлайн Живий звук - Андрій Анатолійович Кокотюха
і благоговійно мовчить. Видно, президент фінансової групи «Південь» говорить їм мудрі речі. Але навряд чи розповідає про те, як у дев’яносто сьомому зізнався в організації фінансових махінацій і сів, а тим часом його найближчих партнерів відстріляли протягом трьох місяців. Вони розробили схему, яка допомагала їм кидати на бабки та банкрутити не лише нещасні державні промислові підприємства, а й партнерів по бізнесу. Причому закручена Захаревичем і компанією махина працювала так успішно, що фабрика з виробництва валянок на Вінниччині, яку офіційно було визнано банкрутом наприкінці дев’яносто сьомого, згідно зі звітною документацією брала замовлення на валянки аж до вересня дев’яносто восьмого. І якби зазначена в документах кількість справді була виготовлена та реалізована споживачеві, то у валянки теоретично мусило б узутися все доросле населення не лише Вінницької, а й сусідньої з нею Хмельницької області. На волі Захаревич опинився через три роки після винесення вироку, а вже через рік цей колишній «король валянків» уже об’єднав під крило фінансової групи «Південь» кілька дрібних банків. Сьогодні його називають олігархом і в нього, крім усього іншого, є невеличка кабельна телекомпанія.

Або ж Олександр Семенович Гнатюк, він же — Саня Гнат. Десять років тому контролював секс-бізнес у кількох готелях на Лівому березі, сьогодні має частку в кількох казино, ресторанному бізнесі та, за перевіреними чутками, фінансує кілька глянцевих журналів. Ага! Точно! Журнальні обкладинки в кіосках! Ось де я бачив дівчаток, що з модельною грацією супроводжують його пересування, час від часу пригублюють сік і гумово посміхаються кожному, з ким містер Гнатюк вітається.

Я хотів продовжити споглядання за цими та іншими сумнівними типами, коли хтось привітався зі мною.

— Вараво! Ігоре! Привіт! А ти тут як? За шматочком слави?

Люська Корбут, власною персоною. Колега, культурою в нашій газеті завідує.

Тільки її тут не вистачало…


Залишивши свою тарілку з салатом та бужениною, Люська примостилася поруч і швиденько наклала собі в чисту посудину такий самий продуктовий набір, який їла кілька хвилин тому. Стрельнувши очками і виловивши хлопчину — офіціанта, вона підмела з підносу відразу дві склянки з червоним вином, спорожнила один до половини і витерла губи серветкою, яку недбало кинула на піднос іншому хлопчині.

— Ну, так яким вітром?

— А ти? — мені треба було щось відповідати.

— Я тут, — Люська обвела приміщення рукою, — працюю.

— А я — відпочиваю. Якщо вже прийшов за шматочком чогось, то ось цієї курки, — пояснюю в тон колезі і беруся за чергове крильце. — Пива не вистачає до них.

— Можеш замовити, тобі принесуть, — досвідчена фуршетниця кивнула в бік бару.

— Не хочу. Це я так, для підтримки розмови. Я, взагалі-то, за кермом…

Ляпнув — і пошкодував.

— Клас! Ось хто мене сьогодні додому довезе! Довезеш, Вараво?

— Не знаю. Як складеться. Може, не ризикувати? Шампанського я все ж таки ковтнув…

— А, хіба це для нормального мужика щось означає? Слухай, а правда — як ти тут?

— А ти?

— Кажу ж тобі — я на роботі! З Сонцевою буду домовлятися про інтерв’ю. Вона зараз повинна тут бути. Дзвонила їй, вона в пробці застрягла на Подолі.

Ковзнувши очима по циферблату свого годинника, я приречено зітхнув. Шоста тридцять вечора, березень місяць, на вулиці — мряка і справді пробки. Це означає, що мінімум годину мені доведеться сидіти тут. Бо до себе додому мені якраз треба їхати через Поділ, а раніше, ніж за годину, ситуація не зміниться. Дай Боже, щоби до восьмої все розсмокталося.

Та-а-к, доведеться пересидіти тут. Затишно, годують, але, коли чесно, нуднувато. Можливо, я помилявся, чекаючи якогось шоу. Більше того — присутність вчорашніх бандитів, а нині — легальних та успішних бізнесменів завдавала моєму професіоналізму, а головне — моїй совісті болючих ран. Адже кожен із цих зразкових громадян — тема навіть не для одного матеріалу, а для цілої серії статей на кримінальну тематику. Їх навіть є кому писати. Чого там — сам не полінуюся поритися в своїх архівах і набити на клавіатурі пару-трійку сенсацій.

Дарма витрачу час. І людей дарма ганятиму.

Не те щоб наша газета когось серйозно боялася. Просто схвалити публікацію статті про Саню Гната повинен наш редакційний юрист. А юрист цілком справедливо запитає: «Чи є у вас, Ігоре Степановичу, документально підтверджені факти?» — «Факти є, — чесно скажу нашій юридично грамотній мадам. — З документами проблема». Тоді мадам юрист піде з моєю писаниною до редактора. Він — нормальний мужик, двадцять років у пресі, десь навіть розуміє мою правоту і погоджується зі мною. Тільки все одно руками розведе: куди ж без офіційних документів, куди ж на неперевірених фактах… Правда, для очистки совісті теж візьме мою писанину і піде з нею до власника нашого медіа-холдингу. А власник медіа-холдингу поцікавиться прямо, так, як уміють цікавитися власники медіа-холдингів: «Хто замовив Гнатюка мочити? З ким ви мене хочете посварити? Власна ініціатива? І хто з вас більший ідіот?»

Усе, до побачення. Є стаття про проблеми підліткової наркоманії — її, Ігоре Степановичу, і готуйте до друку. Що там на черзі? Порушення правил дорожнього руху народними депутатами України? Не треба поки що. Краще те ж саме, але — про депутатів Київради. Бажано, аби серед порушників фігурували і представники промерської більшості, і діячі опозиції. Тільки прихильники мера? Не годиться, не об’єктивно. Значить, нехай матеріал доопрацюють. А що в тебе там з історії? Убивство Васі Діаманта? Хто такий? Ага-а, один із останніх злодіїв у законі, за чутками, вбитий російськими спецслужбами? Коли це було? П’ятнадцять років тому? Оце якраз, це без проблем…

— Заснув, Вараво?

Ні, я не заснув. Просто коли в мене з’являється вільний час, я починаю накручувати себе подібними роздумами, намагаючись домовитися про щось сам із собою, ні про що не домовляюся і добре, коли обходжуся кількома пляшками темного пива… Бо останній раз, коли мене почали гризти подібні думки, я оклигав на третій день від телефонного дзвінка. Дружина дзвонила від мами і сказала, що не повернеться, хіба я сам покличу.

Відгуки про книгу Живий звук - Андрій Анатолійович Кокотюха (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: