Живий звук - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Бобрик казав, треба в кіно пробиватися. Навіть маленька роль у детективі, який спочатку покажуть у Росії, — це круто. Усі побачать, усі, січеш? А як кіно росіянам продадуть? Його точно продадуть, не парся! Значить, там побачать мене в ролі співачки, і можна вже говорити про російський ринок. У нашому ловити нема чого, доганяєш?
— Чесно — ні. Кажу ж тобі, я від цього далекий.
— Тому я з тобою і втекла від усіх. Не зрозумів? Мені зараз потрібна людина, мужчина, мужик, розумієш?
— У якій ролі?
— А, не важливо! — Анжела опустила скло зі свого боку, викинула маленький бичок, заодно освіживши нас протягом з краплями дощу, потім повела плечима, знову підняла скло. — Головне — аби нічого про мене не знав і не змушував співати!
— Отак! Це, значить, нові враження?
— Швидше — втеча від старих.
— Часто просять співати?
— Дістали! Скільки разів Бобрик попереджав: Сонцева коли виступає, то в неї — своя програма. Мінімум — три пісні: стопудовий хіт, потенційний хіт і нова. Максимум — півгодини. Альбом сорок п’ять хвилин звучить, так щоб не весь його виспівати. Відповідно, бабки різні. Але ось так, вийти до мікрофона і пробекати комусь: «З днем народження, містере президент!» — не до мене.
Я не стримав посмішки. Моя пасажирка справді спробувала зобразити спів, та в неї вийшло дійсно щось схоже на бекання.
— Ось така умова, а решту доводиться терпіти, — вона зітхнула, як мені здалося, досить щиро. — Бобрик казав: ще два, максимум — три роки, і Анжела Сонцева може собі дозволити не ходити на різні там дебільні тусівки, не світитися, де попало. Зможе вибирати, куди йти, а куди — ні, ясно?
— Чого ж не ясно…
— Ага, ну, а тут із ним самим усе почалося… Ти сам же бачив…
— Нічого я не бачив.
Це чиста правда: я бачив, як Бобров пішов у бік сортиру, потім почув недвозначні натяки Люськи Корбут, тепер — зізнання його підопічної. У мене нема особливого бажання дивитися, як хтось нюхає кокаїнові доріжки чи коле якусь гидь собі у вени. Кілька годин тому про існування Сонцевої та її продюсера я, на свій сором чи своє щастя, не знав.
Отже, для мене як для журналіста, котрий свого часу написав кілька непоганих статей за результатами власних журналістських розслідувань, і розповідь Анжели про себе та наркозалежність Боброва, були лише ніким і нічим не підтвердженими словами.
Але я вирішив не пояснювати своїй несподіваній знайомій нічого.
— Коротше, я вирішила на сьогодні від нього втекти. Хай сам з собою розбирається. — Слова зависли в повітрі. — Е-е, ти не думай… Я не збираюся від нього йти чи ще там щось… Просто втомилася, розумієш?
— Ви ж із ним не живете…
— Це нічого не міняє! Він гине, не дай Бог, загине, і я лишуся сама.
— Зірки самі не лишаються, — спробував я скаламбурити. — Он їх скільки на небі.
— І кожна — окремо! — вставила Анжела.
За цими розмовами ми доїхали до Святошина. Біля бульвару Вернадського я пригальмував.
— Ти чого?
— Нічого. Просто мені направо, тобі — прямо і далі. Як їдемо?
— Направо, — просто відповіла Анжела Сонцева.
Так не буває.
Дитинство.
Анжела жила з мамою, батьком, бабусею та молодшим братом у невеличкому будиночку з двох кімнат. Околиця маленького міста, тиша, дерева, алеї, смітники, бомжі та бродячі собаки. Тому моя роздовбана «хрущовка» її не злякала й не зупинила.
Сказавши так — чи приблизно так, — вечірня гостя вимкнула світло, підійшла до підвіконня, відсунула давно не прану штору, поставила сумочку на підвіконня. Клацнув замок, цигарка в руці. Я наспів із запальничкою, відчинив кватирку. Хай там як, у мене в хаті не буде стійкого запаху шмалі.
Якийсь час ми стояли мовчки. Анжела курила, дивлячись перед собою на освітлені прямокутники вікон у новому великому престижному будинку навпроти. Може, треба було щось сказати в такі хвилини, тільки я не знав що. Нарешті, коли її цигарка скурилася наполовину, запитав обережно:
— Тебе підвезти додому… потім?
— Моя машина на стоянці біля клубу лишилася. Ключі в мене. Візьму таксі, повернуся, сама доїду, — була відповідь.
— А Бобров?
— Сорок років чоловікові. Його проблеми.
— Може… йому потрібна допомога?
— Ти хочеш врятувати світ? Не пізно?
Як для її двадцяти п’яти — надто зрілі висновки.
— І все ж таки? Раптом йому потрібна допомога? Лікарі, те, се…
— Уже ні. Не сьогодні. Завтра я скажу одним людям, ним займуться.
— Яким людям?
— Так… Є там одні… Не хочеш потягнути?
Її рука з цигаркою — біля мого обличчя.
— Мені вже пізно починати.
— Значить, ти такий правильний?
Досить з мене. Правильний…
Я стиснув Анжелу за плечі. Вона не пручалася, навіть подалася всім тілом вперед. Очей, з яких усе почалося, я не бачив у темряві, але в такі секунди любиш не очима, а руками.
Мої нетерплячі руки вже плуталися в її одязі, звільняючи груди від непотрібної зараз тканини. Мої губи шукали її. Її долоня зупинила їх, і я почав цілувати долоню, а потім не стримався — легенько куснув.
У відповідь її зуби так само легенько стиснули мочку мого вуха. Виявляється, ми були майже одного зросту. Навіть туфлі, які Анжела скинула, не робили її вищою, ніж була.
…Постільна білизна нам знадобилася десь за годину…
Що я, журналюга, міг розповісти про себе співачці?
І чи
