Щоденник - Чак Паланік

Ось три жінки у твоєму житті.

Епідерміс, дерма і жир.

Твоя дружина, твоя донька і твоя мати.

Якщо ти це читаєш, то ласкаво просимо назад до реального життя. Ось до чого призвів увесь цей прекрасний необмежений потенціал твоєї молодості. Ось чим скінчилися всі оті нереалізовані сподівання. Ось що ти накоїв зі своїм життям.

Звуть тебе Пітер Вілмот.

І тобі лише треба збагнути, що ти перетворився на жалюгідний лантух з гівном.

Із Сів’ю телефонувала якась жінка і сказала, що кудись зникла її стінна шафа для білизни. Минулого вересня її будинок мав шість спалень та дві білизняні шафи. Вона впевнена в цьому, як двічі по два. А тепер у неї зосталася лише одна. Вона приїздить до свого прибережного будинку на відкриття літнього сезону. Привозить з міста двох своїх дітлахів із нянькою, та ще й собаку. Заходять вони до будинку з усією поклажею, а простирадла та рушники зникли. Щезли. Пропали.

Як у Бермудському трикутнику.

Її голос на автовідповідачі звучить пронизливо і в кінці кожного речення підвиває як сирена повітряної тривоги. Чути, що її аж тіпає від сказу, але більше за інше вона настрашена. Питає: «Може, це якийсь жарт? Скажіть, що ви комусь заплатили, щоб його втнути, ну будь ласка!»

Її голос з відповідача каже: «Ну будь ласка, я не викликатиму поліцію. Просто поверніть шафу на її місце — і все. Домовилися?»

Десь на тлі її голосу слабко чути хлопчачий голос: «Мамо, що там таке?»

Жінка відказує йому вбік, відхилившись від телефону: «Усе буде добре. Не треба панікувати».

Ага, сьогоднішня погода якраз сприяє втечі від реальності, яка по-медичному зветься «реакція заперечення».

Її голос каже з автовідповідача: «Лишень зателефонуйте мені, добре?» Потім залишає мені свій номер телефону і знову каже: «Я вас благаю…»

Уявіть собі, як мала дитина малює рибний кістяк — скелет риби з черепом на одному кінці і хвостом на другому. Довгастий хребет поміж ними перетинається ребрами. Саме такий скелет часто можна бачити в зубах мультиплікаційного кота.

Уявіть собі цей кістяк у вигляді острова, вкритого будинками. Уявіть собі ті будинки-замки, що їх намалює дівчинка, яка живе на стоянці в автопричепі: великі кам’яні будинки, кожен — з частоколом димарів, кожен — з гірським кряжем ламаної лінії даху, з виступами, башточками та даховими кониками, і все це, поступово вивищуючись, закінчується громовідводом на вершечку. Шиферні дахи. Чудернацькі загорожі з кованого заліза. Уявні споруди із заскленими верандами та слуховими вікнами. А довкола них — прекрасні ялини, сади з трояндами та тротуари з червоної цегли.

Буржуазне марення якогось дитинчати з родини білошкірих голодранців.

Саме про такий острів і мріятиме дитина, що виросла на стоянці для будинків на колесах десь у закапелку на кшталт Текумзе-Лейк, що в штаті Джорджія. Поки її мати на роботі, ця дитина вимкне у причепі все світло. А потім ляже спиною на зачовганий жорсткий килим у жилій кімнаті. Помаранчевий килим смердить так, наче на нього хтось ступив підошвою, вимазаною в собаче лайно. На яскравій поверхні килима — розплавлені чорні плями сигаретних опіків. Стеля — з патьоками від прониклої води. Дитина складе руки на грудях і стане уявляти собі життя в місцині, яку створила її фантазія.

Саме в цей час, пізно вночі, твої вуха ловлять кожен звук. Саме в цей час ти зможеш із заплющеними очима побачити більше, аніж із розплющеними.

Рибний кістяк. Відтоді, як вона вперше взяла в руки олівець, вона тільки його й малювала.

Поки ця дитина виростала, її матуся майже ніколи не бувала вдома. Татка вона не знала. Здається, її мати працювала на двох роботах. Одна — це якась гівняча фабрика скловолоконної ізоляції, друга — розносити харчі в готельному кафетерії. Ясна річ, що ця дитина мріятиме про щось на кшталт такого острова, де ніхто не працює, а лише збирає дику ожину, підхарчовується в забігайлівках та перебивається випадковими заробітками. Наприклад, вишиває хустинки. Або впорядковує клумби. Де кожен день не починається із дзвінка будильника і не закінчується мерехтінням телевізора. Дівчинка уявляла собі оці будинки, кожен з них, кожну кімнату, кожен гравійований край кожної плити над каміном. Візерунок на кожній паркетній підлозі. Просто брала і уявляла на рівному місці, ні з чого. Кожен вигин кожного світильника або водопровідного крана. Могла нафантазувати аж до найменшої кахлинки. Просто серед ночі уявити собі шматок кахлі. Кожен візерунок на шпалерах. Намалювати пастеллю кожну покрівельну дранку, кожну сходинку і кожну зливну трубу. Потім розфарбувати олівцями. Зобразити силует кожного цегляного тротуару та живоплоту і розфарбувати червоною та зеленою аквареллю. Вона бачила все це, все це уявляла, про все це марила. Їй так усього цього бракувало!

Відтоді, як дівчинка змогла тримати в руці олівець, вона тільки це й малювала.

Уявіть, що голова рибного кістяка показує на північ, а хвіст — на південь. Хребет перетинають шістнадцять ребер, що простяглися на схід та захід. Голова — це сільська площа, а рот — це гавань, до якої час від часу заходить пором. Риб’яче око — то готель, довкола якого розташовані бакалійна крамниця, магазин металевих виробів, бібліотека та церква.

Вона малювала вулиці з деревами, вкритими інеєм. Малювала птахів, що повернулися з вирію і збирають водорості та глицю, щоб побудувати собі гнізда. Малювала квітучі наперстянки заввишки з людей. А соняшники виходили в неї ще вищими. Малювала листя, що падає, кружляючи, донизу, а на землі під деревами — грудочки горіхів та каштанів.

Усе це вона уявляла собі дуже чітко. Подумки бачила кожну кімнату в кожному будинку.

І чим більше вона уявляла собі отой омріяний острів, тим менше подобався їй реальний світ. Чим більше уявних людей вона вигадувала, тим менше їй подобалися люди реальні. А особливо