Щоденник - Чак Паланік

Бідолаха Місті перепрошує. Вона проламає двері на кухню. Може, пану Делапорте захочеться сьогодні вдень почистити зуби. Або зробити щеплення від стовбняка. Чи зробити також укол гамаглобуліну.

Пан Делапорте торкається пальцем великої вологої плями, що утворилася біля отвору в стіні. Приклавши склянку до рота, він зводить очі на переніссі і переконується, що вона порожня. Знову торкається вологої плями на блакитних шпалерах. Потім робить сердите обличчя, витирає палець об свій халат і каже:

— Сподіваюся, пан Вілмот добре застрахований і забезпечений цінними паперами.

— Пан Вілмот ось уже кілька днів, як лежить у шпиталі непритомний, — відповідає Місті.

Витягнувши пачку цигарок з кишені халата і вивудивши з неї одну цигарку, пан Делапорте каже:

— Отже, тепер ви ведете справи його будівельної фірми?

А Місті намагається розсміятися:

— Я — ота товста огидна нечепура, — каже вона.

А чоловік, пан Делапорте, каже:

— Перепрошую?

— Я — місіс Пітер Вілмот.

Місті-Мері Вілмот, сварлива самиця-потвора власного персоною. Вона каже йому:

— Я була на роботі в готелі «Чекайленд», коли ви заходили туди сьогодні вранці.

Ангел Делапорте киває, вдивляючись у свою порожню склянку. Замацану пальцями і запотілу склянку. Потім простягає руку зі склянкою і каже:

— Хочете, я принесу вам випити?

Він дивиться туди, де вона притискалася обличчям до стіни і де її сльози зволожили шпалери з блакитними смужками. Мокрий відбиток її ока, гусячі лапки довкола нього, а за ґратами зморшок — круговий м’яз ока, orbicularis oculi. Не випускаючи незапалену цигарку з руки, він бере другою рукою кінчик білого паска свого махрового халата і витирає пляму, залишену слізьми, і каже:

— Я подарую вам книгу. Вона зветься «Графологія». Ну, це про аналіз почерку.

А Місті, якій будинок Вілмотів з його шістнадцятьма акрами на Березовій вулиці і справді здався колись раєм на землі, каже:

— А чи не хотіли б ви орендувати будинок на літо? — Дивиться на склянку й продовжує: — Великий старий будинок із каменю. Не на материку, а там, на острові?

А пан Делапорте, той обертається і дивиться на неї, на її стегна, на груди під рожевою уніформою, потім — на її обличчя. Примружується, хитає головою і каже:

— Не турбуйтеся, ваше волосся не таке вже й сиве.

Його щока, скроні та вся шкіра довкола ока напудрені білим гіпсовим пилом.

А Місті, твоя дружина, вона простягає йому руку, розтуливши пальці. Повернувши руку долонею догори, — а шкіра на ній червона та з висипками, — вона каже панові Делапорте:

— Слухайте, якщо ви не вірите, що це я, то можете понюхати мою руку.

Твоя нещасна дружина, вона носиться з їдальні до музичної кімнати, хапаючи срібні канделябри, маленькі позолочені камінні годиннички, фарфорові статуетки і натоптуючи ними пошиванку. Наразі Місті-Мері Вілмот, скінчивши ранкову зміну, грабує великий будинок Вілмотів, що на Березовій вулиці. Вона — як знавіснілий злодій-зломщик у власному будинку — хапає срібні портсигари, коробочки для пігулок і табакерки. З камінних полиць та тумбочок змітає вона сільнички та різьблені дрібнички зі слонової кістки. Вона тягає за собою наволочку — наволочка важка, і в ній дзеленчать позолочені бронзові соусники та розмальовані від руки порцелянові блюда.

Вона так і не встигла зняти своєї рожевої уніформи, а під пахвами у неї розійшлися темні плями поту. На грудях причеплена бирка з її ім’ям, і через це всі незнайомці в готелі звуть її Місті. Бідолашна твоя дружина! Їй довелося працювати в такому ж гівнячому ресторані, що й її матусі.

І жили вони довго та нещасливо.

Після цього вона біжить додому, щоб зібрати свої речі. І вимахує в’язкою ключів, які дзеленчать гучно, мов якірний ланцюг. В’язка ключів схожа на залізне виноградне гроно. Це — ключі короткі й довгі. Відмички з численними візерунчастими пазами. Ключі мідні й сталеві. Деякі з них — круглі й порожні всередині як ствол пістоля, деякі — завбільшки з дамський пістоль, який розлючена дружина сховає в трусах, щоб потім устрелити свого йолопа-чоловіка.

Місті швидко встромляє ключі в замки, перевіряючи, чи обертаються вони. Вона пробує замки на дверцятах шаф та комірчин. Ключ за ключем. Штрик і круть. Верть і смик. І кожного разу, коли замок клацає і відмикається, Місті засовує всередину наволочку, згрібає в неї позолочені камінні годинники, срібні кільця для серветок та вази зі свинцевого кришталю, а потім знову замикає дверцята.

Сьогодні — день переїзду. Ще один найдовший день року.

У великому будинку на Східній Березовій вулиці кожен має пакувати свої речі — але ж ні. Твоя донька сходить з горішнього поверху з таким виглядом, наче того, що вона вдягла і з собою взяла, вистачить їй носити довіку. А твоя придуркувата матінка і досі прибирає. Вона десь у будинку, тягає туди-сюди старий пилосос і повзає навкарачки, вишукуючи в килимках усілякі ворсинки і згодовуючи їх пилососу через шланг. Наче когось колише вигляд тих килимків. Наче родина Вілмотів колись збирається сюди повернутися. А твоя бідолашна дружина, ота маленька дурненька дівчинка, що приїхала сюди мільйон років тому із задрипаної автостоянки в Джорджії, так вона й не знає, звідки починати.

Ні, не можна сказати, що родина Вілмотів не здогадувалася, що гаплик підкрадається. Так не буває, що ти прокидаєшся одного дня і виявляєш, що довірчий фонд порожній. Зникли всі родинні гроші.

Ще тільки дванадцята година дня, і твоя дружина намагається відтягнути другу випивку. Бо друга завжди йде гірше, ніж перша. А перша — вона просто прекрасна. Як ковток свіжого повітря. Такий собі прийомчик, за допомогою якого ти сама собі складаєш компанію. Іще чотири години — і орендар прийде по ключі. Це — пан Делапорте. А до того часу вони мусять вибратися геть.

Це навіть не справжня випивка.