Щоденник - Чак Паланік

Після другої випивки вона прийме дві пігулки аспірину. Ще кілька ковтків, іще кілька пігулок, і це допоможе прожити їй сьогоднішній день.

У великому будинку Вілмотів на Східній Березовій вулиці, відразу за парадними дверима, можна побачити щось схоже на графіті. Твоя дружина, тягаючи за собою пошиванку зі здобиччю, помічає цей напис — якісь слова, вишкрябані на зворотному боці вхідних дверей. Там, на білій фарбі, — олівцеві позначки, імена та дати.

Починаючи з висоти коліна, видніються невеличкі прямі чорні лінії, а біля кожної з них — ім’я і число.

«Теббі, п’ять років».

Теббі з «гусячими лапками» довкола очей від плачу.

Або таке: «Пітер, сім років».

Це тобі сім років. Малий Пітер Вілмот.

А ще є отакі карлючки: «Ґрейс, шість років», «вісім років», «дванадцять років». І так — до «Ґрейс, сімнадцять років». Ґрейс зі своїми товстими щоками, підборідним жиром та глибокими платизмальними смугами на шиї.

Тобі це не здається знайомим?

Тобі це ні про що не нагадує?

Оці олівцеві лінії як вершечок припливу. Роки — 1795…1850…1979…2003. (Олівці в давнину являли собою тоненькі палички з воску, змішаного з сажею і обкрученого вірьовочкою, щоб рук не вимазувати.) А біля олівцевих позначок лише зарубки та ініціали, вирізані в товстому дереві та білій фарбі дверей.

Деякі з імен на зворотному боці дверей тобі незнайомі. Герберт, Кароліна та Една, та ще багато інших незнайомців, що жили тут, зростали та пішли в небуття. Немовлята, потім діти, підлітки, дорослі, а потім — мерці. Твої кревні родичі, твоя родина, але все одно — незнайомці. Твоя спадщина. Померлі, але не щезлі. Забуті, але й досі залишені тут, щоб їх одного дня віднайти.

Твоя бідна дружина, вона стоїть біля зворотного боку вхідних дверей, востаннє дивлячись на ці імена та дати. Її імені серед них немає. Бідолашна білошкіра голодранка Місті-Мері з червоними прищиками на руках та рожевою шкірою на голові, видною крізь волосся. А вона колись гадала, що вся ця історія і родинні традиції вбережуть її та підтримають. Назавжди ізолюють від негараздів життя.

Це нетипово. Вона не п’яничка. Не забувайте, що на неї тисне важучий стрес. Їй уже сорок один рік, нехай йому грець, а тут іще оце нещастя з чоловіком. Без інститутського диплома. Без справжнього робочого досвіду — якщо не рахувати миття туалетів, нанизування ягід журавлини для новорічної ялинки в домі Вілмотів… У неї тільки й лишилося, що донька та свекруха, про яких треба піклуватися. Уже дванадцята, а їй ще треба зібрати й запакувати все цінне, що є в будинку. Починаючи зі срібного посуду, картин та фарфору. Усього, що вона не зможе довірити орендарю.

Твоя донька, Табіта, спускається сходами вниз. Їй дванадцять років, і все, що вона взяла із собою, — це маленька валізка і взуттєва коробка, перев’язана гумовими стрічками. Без зимового одягу та черевиків. Просто запакувала кілька літніх сукенок, джинсів та купальників. Ще взяла кілька сандалів, а сама взула теніски.

Твоя дружина, хапаючи колючу модель корабля з отвердлими та пожовклими вітрилами та снастями, тонкими, як павутина, каже:

— Теббі, ти ж знаєш — ми не повернемося.

Табіта, спустившись в коридор, знизує плечима і кидає:

— А бабця каже, що повернемося.

«Бабця» — отак вона зве Ґрейс Вілмот. Свою бабусю та твою матір.

Твоя дружина, твоя донька і твоя матір — ось три жінки у твоему житті.

Запихаючи солідну срібну підставку для грінок у пошиванку, твоя дружина несамовито волає:

— Ґрейс!

А у відповідь — лише гудіння пилососа, що долинає з глибин будинку. Можливо, з прихожої чи з веранди.

Твоя дружина втягує пошиванку до їдальні. Хапаючи срібну тарілку для кісточок, твоя дружина знову репетує:

— Ґрейс, нам треба поговорити — негайно!

На зворотному боці парадних дверей ім’я «Пітер» видряпалося вище за інші; Навіть якщо твоя дружина стане навшпиньки у своїх туфлях на високих підборах і витягне для поцілунку губи, все одно не дістане. А там написано: «Пітер, вісімнадцять років».

Інші імена — Вестон, Дороті й Аліса — зблякли, і їх погано видно на дверях. Замацані пальцями, але не зафарбовані. Останки. Безсмертні реліквії. Спадщина, яку їй невдовзі судилося покинути.

Повернувши ключ у замку комірчини, твоя дружина закидає голову і знову репетує:

— Ґрейс!

Теббі питає:

— А що сталося?

— Та оцей довбаний ключ! Він не підходить, — відказує Місті.

А Теббі каже:

— Дай погляну. — І додає: — Та заспокойся, мамо, це ж ключ, щоб заводити дідусів годинник.

Раптом гудіння пилососа в глибинах будинку стишується.

Надворі по дорозі котиться машина, тихо й повільно, а водій напружено вдивляється вперед, нагнувшись над кермом. Насунувши сонцезахисні окуляри на лоба, він вертить головою, шукаючи місце для зупинки. На боці його авто видніється трафаретний напис «Зільбер Інтернешнл — Усе, що не зможете Ви, зможемо ми».

З берега вітер доносить паперові серветки, пластикові стаканчики та слово «фак», покладене на танцювальну музику.

Біля вхідних дверей стоїть Ґрейс Вілмот, пахне лимоновою олією та ваксою для підлоги. Її голова з гладенько забраним волоссям трохи не дістає власної позначки у віці вісімнадцяти років. Ага, значить вона зсохлася. Можна взяти олівець і зробити нову позначку під її головою. І написати: «Ґрейс, сімдесят два роки».

Твоя бідна роздратована жінка бачить у руках Ґрейс дерев’яну скриньку. Нефарбоване дерево під пожовклим лаком, мідні накутники і почорнілі завіси; скринька має складані ніжки, щоб із неї робити мольберт.

Ґрейс подає скриньку своїми пухкими синюшними руками і каже:

— Вона тобі знадобиться. — І струснула скриньку.